6-24465св14 Про визнання удаваним договору дарування будинку, визнання частини домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на частину спірного домоволодіння, виключення з опису та звільнення з-під арешту належної частки домоволодіння - 10.09.2014 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Відділ державної виконавчої служби Комсомольського районного управління юстиції, Орган опіки і піклування виконавчого комітету Комсомольської районної у місті Херсоні ради, про захист порушеного права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 07 березня 2014 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 15 травня 2014 року,

У червні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила:

- поновити їй строк на звернення до суду із вказаним позовом;

- визнати удаваним договір дарування від 08 лютого 1995 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, застосувавши до нього правила купівлі-продажу;

- визнати 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3;

- визнати за нею, відступивши від засад рівності часток подружжя з урахуванням інтересів дітей, які проживають разом із нею та знаходяться на її утриманні, право власності на 9/100 частини спірного домоволодіння;

- виключити з опису та звільнити з-під арешту належну їй частку домоволодіння.

На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що за час перебування її з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі ними 08 лютого 1995 року було придбано за спільні грошові кошти у ОСОБА_7, від імені якої діяв ОСОБА_5, 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, що було вчинено у вигляді договору дарування.

Позивачка зазначила, що підтвердженням укладення договору купівлі-продажу частини будинку є передача нею та її чоловіком ОСОБА_5, як представнику власника нерухомого майна, 3 000 дол. США, про що останнім складено відповідну розписку.

Вказала, що на даний час вона позбавлена права власності на 6/100 частини домоволодіння, як спільної сумісної власності, оскільки 04 листопада 2011 року у межах виконавчого провадження про стягнення з її чоловіка ОСОБА_4 боргу на користь ОСОБА_6 складено акт опису й арешту 12/100 частини належного їм домоволодіння з метою його подальшої реалізації.

ОСОБА_3 зазначила, що 04 листопада 2011 року вона дізналася про її порушене право власності на домоволодіння, як спільну сумісну власність подружжя, у зв'язку з чим вважає строк позовної давності на звернення до суду з цим позовом пропущеним з поважних причин.

Також вказала, що у разі реалізації спірного домоволодіння будуть порушені житлові права їх неповнолітніх дітей, для яких вказане житло є єдиним місцем проживання.

Посилаючись на вищевикладене, просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 07 березня 2014 року поновлено ОСОБА_3 строк позовної давності звернення до суду.

Позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, укладений 08 лютого 1995 року між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом м. Херсона ОСОБА_8 та зареєстрований у реєстрі за № 1676.

Визнано укладеним між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 9/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1.

Виключено з акта опису й арешту майна 9/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 15 травня 2014 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_9 задоволено частково, рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 07 березня 2014 року змінено в частині визнання недійсним договору дарування 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, укладеного 08 лютого 1995 року між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом м. Херсона ОСОБА_8 та зареєстрованого в реєстрі за № 1676, та вказано про визнання цього договору удаваним.

Рішення суду першої інстанції в частині визнання укладеним між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу 12/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Рішення місцевого суду в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 9/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 та в частині виключення з акта опису й арешту майна 9/100 частини вказаного домоволодіння змінено, зменшено вказану судом частку з 9/100 частини до 6/100 частини у домоволодінні АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що позивачка з поважних причин пропустила строк на звернення до суду з цим позовом, оскільки про порушення свого права власності дізналася лише 04 листопада 2011 року при складанні державним виконавцем ВДВС Комсомольського РУЮ акта опису й арешту; також місцевий суд зазначив, що між ОСОБА_4 і ОСОБА_7 фактично 08 лютого 1995 року було укладено договір купівлі-продажу належної останній частини домоволодіння, за яким подружжя ОСОБА_4 сплатило 3 000 дол. США, у зв'язку з чим укладений між ними договір дарування є удаваним, спірне домоволодіння є їх спільною сумісною власністю, а їх частки у ньому є рівними.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування та вказуючи про визнання цього договору удаваним, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання цього договору недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання укладеним між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу 12/100 частини домоволодіння та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що визнання укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу 12/100 частини домоволодіння не відповідає вимогам ст. 16 ЦК України.

Апеляційний суд, зменшуючи частку ОСОБА_3 у спірному домоволодінні з 9/100 частини до 6/100 частини, виходив із того, що обставини, з якими закон пов'язує право суду відступити від засад рівності часток подружжя (ст. 28 КпШС, ст. 70 СК України), судом не встановлені, а позивачкою у їх підтвердження не надано будь-яких належних доказів.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Таким чином, зазначеними положеннями цивільного процесуального законодавства на апеляційний суд покладено обов'язок перевіряти законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановлені судом фактичні обставини і усувати недоліки, допущені судом першої інстанції.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 07 серпня 1993 року, від якого мають двох дітей (а. с. 13, 14).

08 лютого 1995 року між ОСОБА_7, від імені якої діяв ОСОБА_5, і ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_4 належні їй на праві власності 12/100 частини домоволодіння, яке розташовано по АДРЕСА_1 (а. с. 7).

Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_3, обґрунтовуючи підстави позову, посилалася на приписи ст. 58 ЦК УРСР та вважала, що договір дарування від 08 лютого 1995 року, укладений між ОСОБА_7, від імені якої діяв ОСОБА_5, і ОСОБА_4, оформлено з метою приховати договір купівлі-продажу.

Як вимогами ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, так і приписами ст. 235 ЦК України визначено, що якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачка не була стороною у спірному договорі, тому до цих правовідносин не можуть бути застосовані положення ст. 58 ЦК УРСР, які містять правові наслідки удаваного правочину, який сторони правочину насправді вчинили для приховання іншого правочину, і стосуються тільки сторін договору.

З огляду на викладене колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого суду, на порушення приписів ст. ст. 303, 304 ЦПК України на вищезазначене уваги не звернув, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про визнання спірного договору удаваним, визнання за ОСОБА_3 права власності на 6/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 та виключення з акта опису й арешту спірного майна.

За правилами ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному порядку за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права мають суттєве значення для правильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення апеляційного суду із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

За викладених обставин рішення апеляційного суду Херсонської області від 15 травня 2014 року не може бути обґрунтованим та законним, а тому підлягає скасуванню із направленням справи на новий судовий розгляд до апеляційного суду з підстав, встановлених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.