Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Олійник А.С.

суддів: Гончара В.П., Карпенко С.О.

Остапчука Д.О., Савченко В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання права власності та визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_7, на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 1 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 грудня 2013 року,

У березні 2010 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, який згодом уточнила, і остаточно просила визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 та визнати недійсним договір дарування вказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу від 29 травня 2009 року і зареєстрований у реєстрі за № 703.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що 21 квітня 2001 року уклала шлюб з ОСОБА_4, від якого мають двох дітей: ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. У період шлюбу ними набуто у власність квартиру АДРЕСА_1, яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У травні 2009 року дізналася про порушення її прав співвласника, а саме про укладення ОСОБА_4 договору дарування вказаної квартири. Письмової та нотаріально посвідченої згоди на вчинення даного правочину вона не висловлювала, жодних довіреностей на розпорядження вказаним майном не надавала, представник дарувальника за довіреністю ввів нотаріуса в оману, не повідомивши про перебування дарувальника у шлюбі. Вважає, що вказаний договір укладено з порушенням вимог ст. 369 ЦК України, оскільки квартира є спільною сумісною власністю і для укладення договору на її відчуження необхідна її письмова нотаріально посвідчена згода.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 1 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10 грудня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 1 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 грудня 2013 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 протягом 2001-2009 років проживали без реєстрації шлюбу в м. Дублін, Республіка Ірландія.

1 грудня 2003 року ОСОБА_4 укладений з Державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" договір на дольову участь у будівництві. 27 вересня 2007 року сторонами складено акт приймання-передачі закінченої будівництвом квартири, відповідно до якого ОСОБА_4 прийняв квартиру АДРЕСА_1.

Згідно наказу № 265-ж-3 від 15 травня 2007 року право власності на зазначену квартиру оформлено на ОСОБА_4

29 травня 2009 року нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 посвідчено договір дарування ОСОБА_4, від імені якого діяв ОСОБА_11, ОСОБА_5 зазначеної квартири.

Зі свідоцтва про одруження, виданого згідно із Законом про Реєстрацію Актів Громадянського Стану від 2004 року, суди встановили, що ОСОБА_4 вступив у шлюб 16 серпня 2011 року з ОСОБА_9; цивільний стан ОСОБА_4 визначений як неодружений.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності підстав для визнання релігійного обряду шлюбу сторін, який відбувся 21 квітня 2001 року у Великобританії, офіційним одруженням згідно права Англії та Уельсу, зважаючи на те, що однією з вимог визнання церковного шлюбу дійсним одруженням є дотримання певних процедур та церемонії, зокрема, необхідність присутності при релігійній церемонії реєстратора, так як священик не є уповноваженою особою для реєстрації одружень. Тому відсутні підстави для виникнення у сторін прав і обов'язків подружжя за законами України і відсутні підстави, передбачені ст. 60 СК України, для визнання спірної квартири спільним сумісним майном подружжя.

Такі висновки ґрунтуються на фактичних обставинах, встановлених судами, і відповідають вимогам закону.

Відповідно до ст. 196 КпШС України шлюби між громадянами України, що проживають поза межами України, укладаються в консульських установах та дипломатичних представництвах України.

У тих випадках, коли шлюби між громадянами України і шлюби громадян України з іноземними громадянами укладені поза межами України з додержанням форми шлюбу, встановленої законом місця його укладення, ці шлюби визнаються дійсними в Україні, якщо до визнання нема перешкод, що випливають із статей 15-17 та 45 цього Кодексу.

Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні.

Згідно зі ст. 13 СК України частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Статтею 23 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що реєстрація актів цивільного стану громадян України, які проживають поза межами України, може здійснюватися в консульській установі або дипломатичному представництві України. При цьому застосовується право України.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Закону України "Про міжнародне приватне право" особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Відповідно до ч. 1 ст. 55 вказаного Закону право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу.

Частиною 1 статті 57 Закону "Про міжнародне приватне право" встановлено, що шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України "Про міжнародне приватне право" шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу України (2947-14) щодо підстав недійсності шлюбу.

Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Встановивши, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 згідно права Англії та Уельса, а тому і згідно сімейного законодавства України, у шлюбі не перебували, суди дійшли правильного висновку про те, що майно, набуте ОСОБА_4, не є їх спільною сумісною власністю і тому укладанням останнім договору дарування права позивача не порушено.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, дав їм належну оцінку і, з урахуванням встановлених обставин справи та вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, обґрунтовано дійшов висновку про недоведеність позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з квітня 2001 року, так як цей церковний шлюб укладений з порушенням вимог шлюбної церемонії, тому сторони не є офіційно одруженими згідно права Англії та Уельсу.

Судом касаційної інстанції не встановлено неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості, проте, в силу ст. 335 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_7, відхилити.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 1 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 грудня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.