6-30939ск15 Про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права сумісної власності подружжя на квартиру та її поділ - 27.01.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування, визнання права сумісної власності подружжя на квартиру та її поділ, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 16 вересня 2015 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що 21 січня 2000 року відповідно до договору купівлі-продажу, за його особисті кошти, проте на ім'я ОСОБА_4 було придбано квартиру АДРЕСА_1.

18 січня 2008 року між відповідачами ОСОБА_4 та її сином - ОСОБА_5 було укладено договір дарування спірної квартири.

Проте позивач вказував, що у період 2001 - 2005 років внаслідок його трудових і грошових затрат на ремонтні роботи спірної квартири її вартість значно збільшена, а вищевказаний договір дарування є фіктивним, оскільки відчуження квартири зроблено лише з наміром виключити майно з числа об'єктів спільної сумісної власності.

Враховуючи викладене, з урахуванням уточнень позовних вимог просив визнати недійсним договір дарування від 18 січня 2008 року, що був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1.

Визнати право власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по Ѕ частини за кожним.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 червня 2015 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування, укладений 18 січня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні позовних вимог про визнання права власності на Ѕ частини вказаної квартири за ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 16 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 червня 2015 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 21 січня 2000 року ОСОБА_4 придбала у власність квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року, встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у період з 11 жовтня 2000 року по грудень 2008 року.

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 19 вересня 2014 року у період 2002-2005 років у квартирі АДРЕСА_1 проводились будівельні роботи, вартість яких відповідно до наданого договору становить 459 205 грн, вартість матеріалів згідно з наданими документами встановлена у розмірі 673 488 грн, нормативно-розрахункова вартість робіт визначена експертом у розмірі 46 334 грн, нормативно-розрахункова вартість використаних матеріалів при проведенні робіт складає 208 329 грн, ринкова вартість спірної квартири на момент проведення експертизи складає 53 160 доларів США, при цьому ринкова вартість даної квартири станом на 01 січня 2001 року складала 14 580 доларів США.

Згідно з договором дарування від 18 січня 2008 року спірна квартира була відчужена ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5

Спільне проживання позивача із відповідачем ОСОБА_4 припинилось у грудні 2008 року, при цьому вже у листопаді 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про розподіл спільного майна подружжя. Проте рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року, у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.

Разом з тим в даному випадку позивач звернувся до суду із указаним позовом на підставі ст. 17 Закону України "Про власність" та ст. ст. 57, 62, 69, 70 Сімейного кодексу України.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір дарування від 18 січня 2008 року фактично був укладений з метою усунення квартири з числа об'єктів спільної сумісної власності подружжя, укладений без наміру створення правових наслідків, тобто є фіктивним, а тому відповідно до ст. 234 ЦК України є підстави для визнання його недійсним.

При цьому, визнаючи спірну квартиру спільним майном подружжя, суди відповідно до вимог ст. 62 СК України виходили з того, що у період проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вартість спірної квартири значно збільшилася внаслідок спільних трудових та особистих грошових затрат позивача, що є підставою для виділення Ѕ її частини позивачу.

Проте колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Для застосування передбачених нормою ст. 62 СК України правил збільшення вартості майна повинно відбуватися якраз внаслідок затрат подружжя незалежно від інших факторів (зокрема, тенденцій до загального подорожчання конкретного майна) і суттєвою ознакою повинно бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягають з'ясуванню шляхом порівняння станом на час вирішення спору вартості об'єкта в стані, що існував до поліпшення, та його вартості після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначена на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не є тим фактором, який єдиний безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

В інших випадках спільна власність громадян визнається частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності в разі придбання майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, який є обов'язковим для всіх судів України.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визнаючи за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини спірної квартири, не встановив, що саме за рахунок грошових та трудових затрат позивача вартість даної квартири істотно збільшилась.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що спірна квартира на підставі договору купівлі-продажу була придбана 21 січня 2000 року, факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім'єю встановлено з 11 жовтня 2000 року, тобто в цей період діяли норми Кодексу про шлюб та сім'ю (2006-07) , якими не було передбачено можливості поділу майна осіб, які проживали однією сім'єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбу.

Крім того, суди, ухвалюючи оскаржувані рішення в частині визнання квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормою права, що підлягає застосуванню, оскільки позивач, звертаючись до суду із указаним позовом, крім ст. 62 СК України, також посилався і на Закон України "Про власність" (697-12) .

При цьому упункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) зі змінами роз'яснено, що правила статей 22, 28, 29 КпШС не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу України (435-15) і з урахуванням роз'яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України в п. 5 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) .

Разом з тим колегія суддів суду касаційної інстанції також не може погодитися з висновками судів відносно визнання недійсним договору дарування спірної квартири, укладеного 18 січня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, з підстав його фіктивності з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, який є обов'язковим для всіх судів України.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, не навів беззаперечних доказів на підтвердження фіктивності договору дарування.

За змістом ст. ст. 10, 11, 212 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

За загальними положеннями ЦПК України (1618-15) на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Враховуючи, що суди на зазначене не звернули уваги, не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 16 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.