Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О., суддів: Дербенцевої Т.П., Журавель В.І., Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Нобіліс" про стягнення безпідставно отриманих коштів за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 листопада 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року,

У листопаді 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обґрунтування, що 21 грудня 2007 року між ТОВ "Виробничо-комерційна фірма "Нобліс" та ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" укладено кредитний договір № 180-192/02 про відкриття кредитної лінії, за умовами якого банк надав товариству кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 3 000 000 гривень, а позичальник взяв на себе зобов'язання повернути його та сплатити проценти, встановлені договором.

Представник банку запропонував сплачувати йому грошові кошти за позичальника, як поручителю, у зв'язку з чим позивач здійснив платіж у сумі 250 000 гривень згідно квитанції № 207 від 29 грудня 2008 року, 15 100 гривень згідно квитанції від 27 лютого 2009 року, 420 000 гривень згідно квитанції № 14 від 17 березня 2009 року та 81 150 гривень згідно квитанції № 11 від 21 квітня 2009 року.

Згідно із п. 4.2.1 кредитного договору повернення кредиту мало відбуватись шляхом перерахування коштів з поточного рахунку позичальника НОМЕР_1, вказаного в п. 3.2 цього договору на позичковий рахунок НОМЕР_2, вказаний в п. 3.1 цього договору.

В договорі зазначені також рахунки, на які підлягає сплаті комісійна винагорода за переказ кредитних коштів в інший банк, управління кредитом, кошти за внесення банком запису до реєстру обтяжень майна, пені, штрафу НОМЕР_3, відсотків за користування кредитом НОМЕР_4 та винагороди за надання та оформлення кредиту НОМЕР_5.

Відповідно до умов договору банку надане право списувати кошти з поточного рахунку позичальника НОМЕР_1 за умови настання строків виконання останнім будь-яких грошових зобов'язань, передбачених договором.

Позивач вважає, що у відповідача не було правових підстав отримувати від нього кошти, оскільки договір поруки між ним та банком укладено не було, а тому на підставі ст. 1212 ЦК України просив стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отримані кошти в сумі 766 250 гривень.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової плати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 1 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року, позов залишено без задоволення.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове про задоволення позову, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що грошові кошти отримані відповідачем, а не третьою особою, а тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення коштів з підстав, передбачених ст. 1212 ЦПК України.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

За правилами ст. 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512-519 цього Кодексу.

Отже, законодавець передбачив можливість виконання зобов'язання іншою особою, відмінною від боржника.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України (435-15) .

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Згідно із ч. 1 ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач здійснив платіж у сумі 250000 гривень згідно квитанції № 207 від 29 грудня 2008 року, 15100 гривень згідно квитанції від 27 лютого 2009 року, 420000 гривень згідно квитанції № 14 від 17 березня 2009 року та 81150 гривень згідно квитанції № 11 від 21 квітня 2009 року на рахунок НОМЕР_1, відкритий банком з метою забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором (п. 3.11 Договору).

Даним пунктом передбачено право банку здійснювати договірне списання коштів з вказаного рахунку, що становлять суму кредиту, процентів за користування кредитом, штрафних санкцій та інших грошових зобов'язань позичальника перед банком.

Відповідно до п. 1.23 ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) отримувач це особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу у готівковій формі.

Пунктом 1.24 ст. 1 Закону передбачено, що переказ коштів - це рух певної суми коштів з її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі.

Зі змісту наявних в матеріалах справи квитанцій не випливає, що ОСОБА_4 вносив кошти на поточний рахунок ТОВ "Виробнича фірма "Нобліс", а останнє є їх отримувачем.

Натомість, в якості отримувача коштів вказаний банк, а в призначенні платежу зазначено, що це кошти від поручителя ОСОБА_4 на погашення кредиту ТОВ "Виробнича фірма "Нобліс". Зазначення у призначенні платежу поряд з найменуванням останнього його поточного рахунку не дає підстав вважати, що це товариство є отримувачем коштів і вони повинні бути зараховані саме на цей рахунок.

У графі призначення платежу вказівка про необхідність зарахування коштів на вказаний рахунок також відсутня.

Згідно умов кредитного договору погашення кредиту мало проводитись на інші рахунки, відкриті відповідачем.

Встановивши, що між сторонами договір поруки не укладався, суди не з'ясували, на якій правовій підставі банком отримані кошти від позивача, а також не надали оцінки відомостям в частині призначення платежу в квитанціях № 207 від 29 грудня 2008 року (а.с.12 т.1) та № 14 від 17 березня 2009 року (а.с.10 т.1), а саме внесення коштів на підставі договору поруки від 22 грудня 2008 року та договору від 17 березня 2009 року.

Крім того, суди дійшли помилкового висновку про правомірність зарахування банком грошових коштів на поточний рахунок підприємства, залишивши поза увагою, що кошти сплачувались безпосередньо на рахунок, відкритий банком для погашення кредитної заборгованості.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказані вимоги закону уваги не звернув, не сприяв всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи та в порушення ст. 303 ЦПК України залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарження не підлягає.