6-18191св14 Про знесення самочинного будівництва - 09.07.2014 Прийняття

В обґрунтування позову зазначав, що на підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2005 року йому належить житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_2. 28 березня 2006 року він отримав державний акт про право власності на земельну ділянку по вказаній адресі для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Після отримання відповідних дозволів він побудував будинок, який рішенням Черкаського міськвиконкому від 22 серпня 2007 року введено в експлуатацію та відповідно до свідоцтва від 3 вересня 2007 року зареєстровано його право власності на вказаний будинок. ОСОБА_4 без погодження із контролюючими органами, на земельній ділянці, яка їй не належить, та без відповідних дозволів на відстані близько 2 метрів від його будинку самочинно збудувала житловий будинок, чим порушила вимоги ДБН "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", які передбачають обов'язкове дотримання 8-метрової протипожежної відстані до будинку ІІІ ступеня вогнестійкості та відповідно до їх преамбули є обов'язковими для громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських поселень. Вважає, що відповідачкою порушено його право на вільне та безпечне володіння, користування і розпорядження його будинком.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив задовольнити позов з посиланням на ст. ст. 376, 386, 391 ЦК України.

Заочним рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 18 жовтня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_4 за власний рахунок знести самочинно збудований житловий будинок літ. А-2, що розташований по АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 31 березня 2014 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив із того, що ОСОБА_4 самочинно збудувала свій будинок на відстані близько 2 метрів від будинку позивача, чим порушила вимоги ДБН "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", які передбачають обов'язкове дотримання 8-метрової протипожежної відстані до будинку III ступеня вогнестійкості та відповідно до їх преамбули є обов'язковими для громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських поселень. Недотримання ОСОБА_4 під час зведення будинку визначеної вимогами ДБН протипожежної відстані порушило і продовжує порушувати охоронювані законом права ОСОБА_3 на безпечне володіння, користування і розпорядження його майном та постійно створює реальну техногенну небезпеку будинку позивача у випадку виникнення пожежі. Окрім того, відповідачка здійснила будівництво житлового будинку без наявності у власності земельної ділянки, що була відведена для цієї мети, без документів, що дають право виконувати будівельні роботи, без виготовлення проекту.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати виключно норми ст. 376 ЦК України, яка в даному випадку є спеціальною, а не норми ст. ст. 386, 391 ЦК України, на які посилався ОСОБА_3 при поданні позову та які застосував суд першої інстанції. Висновок компетентних органів чи експерта про неможливість перебудови будинку ОСОБА_4, а також дані про відмову відповідачки провести цю перебудову, що є підставою для пред'явлення позову про знесення будинку, в матеріалах справи відсутні. Приписів про усунення порушень при будівництві ОСОБА_4 ніколи не отримувала. Судовими рішеннями, на які суд першої інстанції посилається у своєму рішенні, не встановлено, що відповідачці надсилалися рішення уповноважених органів про усунення порушень на будівництві з вказівкою їх дат та доказів вручення відповідачці. Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 є неналежним позивачем за вимогами, які можуть ґрунтуватись на ст. 376 ЦК України. Крім того, рішенням Черкаської міської ради № 3-1477 від 20 грудня 2012 року відповідачці надано безоплатно у приватну власність земельну ділянку під гаражем, сараєм та будинком, який просить знести позивач. Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.

Судами установлено, що згідно із договором купівлі-продажу від 7 листопада 2005 року ОСОБА_3 придбав у власність житловий будинок з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_2.

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку позивачу належить земельна ділянка площею 957 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради № 658 від 10 травня 2006 року позивачу надано дозвіл на будівництво нового будинку.

15 травня 2006 року позивачем отримано дозвіл № 141 інспекції ДАБК на виконання вказаних будівельних робіт, після чого розпочато будівництво. Після його завершення, будинок комісією був введений в експлуатацію і рішенням Черкаського міськвиконкому від 22 серпня 2007 року № 1092 позивачу оформлено свідоцтво про право власності на збудований житловий будинок літ. А-2, а, пд., сарай літ. Б, по АДРЕСА_2 від 3 вересня 2007 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 4 серпня 2005 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_5 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка є суміжною із ділянкою позивача.

Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради № 929 від 4 липня 2006 року ОСОБА_4 було надано дозвіл на будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1, яке згодом було визнано протиправним та скасовано постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 лютого 2007 року, яка набрала законної сили.

У порушення вимог ст. 24 Закону України "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 року, ст. 103 ЗК України, без погодження із контролюючими органами влади та позивачем, без дозволу на будівництво виконкому та дозволу на виконання будівельних робіт інспекції ДАБК, без виділення для цієї мети земельної ділянки, на відстані близько 2 метрів від будинку позивача, ОСОБА_4 було збудовано житловий будинок, порушивши при цьому вимоги табл. 1 дод. 3.1. ДБН "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", якими передбачено обов'язкове дотримання 8-метрової протипожежної відстані до будинку III ступеня вогнестійкості та які відповідно до їх преамбули є обов'язковими для громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських поселень.

Відповідно до копії нотаріально завіреної заяви ОСОБА_4 від 4 квітня 2006 року, на яку посилався суд апеляційної інстанції у своєму рішенні, вона не заперечувала проти будівництва ОСОБА_3 житлового будинку по АДРЕСА_2 на відстані 1,5 м від її межі, згідно з проектом. А тому, суд дійшов висновку про те, що з цього часу сторони фактично досягли згоди щодо відсутності у них порушених прав у результаті недотримання ними протипожежних відстаней від будинків.

Однак такий висновок суду є помилковим, оскільки він не ґрунтується на матеріалах справи та суперечить наведеним вище будівельним нормам, відповідно до яких протипожежна відстань має відраховуватися від найбільш виступаючих частин суміжних будинків, а не від межі земельних ділянок забудовників.

Відстань же від будинку до межі сусідньої ділянки згідно з ДБН "Містобудування. Планування і забудова міських та сільських поселень" має бути не менше метра, а тому указана вище нотаріально посвідчена згода ОСОБА_4 може свідчити лише про дотримання ОСОБА_3 саме цих вимог будівельних правил.

Відповідно до ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про основи містобудування" при здійсненні містобудівної діяльності повинні враховуватися законні інтереси та вимоги власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва.

Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.

Відповідно до вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_3 убачається, що позивач обґрунтовував свої позовні вимоги як порушенням відповідачкою його права на безпечне володіння, користування і розпорядження його майном (ст. ст. 386, 391 ЦК України), так і порушенням ОСОБА_4 будівельних норм і правил при здійсненні самочинного будівництва без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (ст. 376 ЦК України).

Ухвалюючи нове рішення по суті спору, суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 11, 303, 304 ЦПК України, самостійно визначив підстави заявленого ОСОБА_3 позову та спосіб захисту порушеного права, вирішуючи спір виключно на підставі положень ст. 376 ЦК України, приймаючи до уваги докази, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції та посилаючись на рішення судів, які були ухвалені після розгляду справи судом першої інстанції, що може бути підставою для їх перегляду у порядку ст. ст. 361- 365 ЦПК України.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на п. 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" (v0006740-12) , відповідно до якого, у випадках порушення прав інших осіб, право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (ст. 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (ч. 4 ст. 376 та ст. 391 ЦК). Отже, позивач мав право на пред'явлення позову згідно положень ст. ст. 386, 391 ЦК України.

Крім наведеного, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що відповідачка першою почала здійснювати будівництво свого будинку, а тому вона не була зобов'язана та не могла узгоджувати власне будівництво із ОСОБА_3, який на той час ще не був власником сусіднього домоволодіння, що підтверджується приєднаними до справи фотографіями (а. с. 110-111, 174-176, т. 1).

Однак, апеляційний суд дійшов до помилкового висновку про встановлення факту черговості проведення будівництва сторонами спору, оскільки фотографії, які були надані відповідачкою, не можуть бути єдиним належним та допустимим доказом того, що ОСОБА_3 почав здійснювати своє будівництво та визначився із місцем розташування свого будинку на земельній ділянці пізніше, ніж це зробила ОСОБА_4

Ухваливши рішення на основі наданих відповідачем фотографій, які жодним чином не датовані та з яких неможливо дійти однозначного висновку про початок будівництва, суд апеляційної інстанції не оцінив їх на предмет відповідності вимогам ст. ст. 58, 59 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів і не врахував того, що вказані вище факти мають підтверджуватися іншими засобами доказування.

Таким чином, апеляційний суд не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Суд першої інстанції дослідив обставини справи у повному обсязі, зібраним по справі доказам надав належну оцінку.

Зокрема, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що порушене право позивача підлягає судовому захисту у порядку ст. ст. 386, 391 ЦК України, а тому самочинно збудований ОСОБА_4 житловий будинок літ. А-2, що розташований по АДРЕСА_1 підлягає знесенню за її рахунок.

При цьому черговість здійснення будівництва сторонами своїх нових будинків в даному випадку не має правового значення, оскільки місце розташування будинку та його розміри були погоджені ОСОБА_3 із всіма контролюючими органами до початку його будівництва, а тому самостійно вносити зміни до проектної документації або здійснювати будівництво із порушенням процедури його погодження в залежності від розташування самочинних побудов своїх сусідів, ОСОБА_3 не мав права.

Згідно з положеннями ст. 24 Закону України "Про планування і забудову територій" в редакції 2000 року, фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво і до заяви додається документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що засвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 лютого 2007 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 червня 2008 року, встановлено, що ОСОБА_4, отримуючи дозвіл на будівництво житлового будинку від 4 липня 2006 року, не мала права на користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1, оскільки вона належним чином не здійснила державну реєстрацію такого права та не отримала відповідний правовстановлюючий документ.

Дані про те, що ОСОБА_4 на час розгляду справи стала власником або користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1, в матеріалах справи відсутні. Належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин у відповідності до ст. 125 ЗК України ОСОБА_4 суду не надала.

Таким чином, безпідставними є посилання апеляційного суду на те, що не враховано можливість перебудови житлового будинку, збудованого самочинно, оскільки це стосується випадків, коли будівництво ведеться на виділеній в офіційному порядку земельній ділянці і при належно розробленому проекті.