Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Олійник А.С., суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Парінової І.К.,Савченко В.О., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Дніпропетровської обласної дирекції до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Дніпропетровської обласної дирекції про визнання договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2013 року,

У грудні 2011 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") в особі Дніпропетровської обласної дирекції звернулося до суду з указаним позовом до ОСОБА_7 В обґрунтування заявлених вимог зазначило, що 25 травня 2007 року між банком та ОСОБА_7 укладено кредитний договір № 014/130614/3161/73, згідно з умовами якого остання отримала кредит у сумі 46 290 дол. США строком на 84 місяці з 25 травня 2007 року по 24 травня 2014 року зі сплатою 13,5 % річних. Посилаючись на те, що ОСОБА_7 порушує умови договору щодо погашення відсотків та повернення кредитних коштів, позивач просив стягнути з неї на свою користь заборгованість за кредитним договором, яка станом на 04 травня 2011 року становила 61 696 дол. 49 центів США, що еквівалентно 491 431 грн 35 коп., з яких: 31 410 дол. 99 центів США, що еквівалентно 250 197 грн 96 коп., - заборгованість за кредитом; 7 313 дол. 30 центів США, що еквівалентно 58 252 грн 63 коп., - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами; 22 972 дол. 20 центів США, що еквівалентно 182 980 грн 46 коп., - пеня за несвоєчасне погашення кредиту.

У жовтні 2012 року ОСОБА_7 подала зустрічний позов про визнання недійсним кредитного договору № 014/130614/3161/73 від 25 травня 2007 року, мотивуючи свої вимоги тим, що на момент укладення спірного договору у ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" була відсутня індивідуальна ліцензія, видана Національним банком України, на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за зазначеним кредитним договором. Також посилалася на те, що законодавством України (чинним на момент виникнення спірних правовідносин) не було передбачено виконання грошових зобов'язань за кредитним договором в іноземній валюті.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2013 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Дніпропетровської обласної дирекції заборгованість за кредитним договором від 25 травня 2007 року № 014/130614/3161/73 в сумі 491 431 грн 05 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і просить передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Дніпропетровської обласної дирекції, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що внаслідок порушення ОСОБА_7 умов кредитного договору утворилася заборгованість перед позивачем, яка підлягає стягненню, врахувавши наданий банком розрахунок кредитної заборгованості. А також дійшов висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 про визнання недійсним кредитного договору.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на таке.

Частиною 2 ст. 324 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судом встановлено, що 25 травня 2007 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір № 014/130614/3161/73, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит в сумі 46 290 дол. США, а відповідачка зобов'язалася повернути кошти в обумовлені сторонами кредитного договору строки, а саме: до 25 травня 2014 року, зі сплатою 13,5 % річних.

Позивач повністю виконав свої зобов'язання перед відповідачкою щодо надання кредиту.

ОСОБА_7 ухиляється від виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, в результаті чого станом на 04 травня 2011 року заборгованість перед банком склала 61 696 дол. 49 центів США, що еквівалентно 491 431 грн 35 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 31 410 дол. 99 центів США, що еквівалентно 250 197 грн 96 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитними коштами - 7 313 дол. 30 центів США, що еквівалентно 58 252 грн 63 коп.; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 22 972 дол. 20 центів США, що еквівалентно 182 980 грн 46 коп.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Визначення поняття зобов'язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України.

Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст. ст. 530, 631 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору - до повного погашення кредитної заборгованості (п. 9.1), так і строки виконання зобов'язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 24 травня 2014 року (а.с. 7-9).

Таким чином, графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Задовольняючи позов кредитора, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що він ґрунтується на умовах договору та вимогах чинного законодавства, зокрема ст. ст. 526, 529, 530, 610, 612, 1054 ЦК України.

Проте з оскаржуваних судових рішень вбачається, що судами не перевірено розрахунку заборгованості за спірним договором, розміру нарахованих відсотків та пені, період нарахування заборгованості за спірним договором та не з'ясовано строк здійснення відповідачем останнього платежу.

Разом з тим судами не враховано, що ст. 212 ЦПК України зазначає, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

При цьому відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 143 ЦПК України визначено, що для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

При розгляді справи ОСОБА_7 заперечувала проти позову, зазначаючи, що розрахунок заборгованості ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" не є належним доказом, та заявляла клопотання про призначення судово-бухгалтерської експертизи для встановлення правильності розрахунку залишку заборгованості за тілом кредиту станом на 04 травня 2011 року та за відсотками.

Дійшовши висновку про стягнення заборгованості за кредитом на підставі розрахунку, проведеного банком, суд першої інстанції водночас відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_7 про призначення судової експертизи, порушивши таким чином ст. 129 Конституції України та ст. 10 ЦПК України щодо принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості, та ухвалив своє рішення виключно на доказах, наданих позивачем.

Крім того, рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ухвалені з порушенням норм процесуального права, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пунктом 3 ст. 215 ЦПК України встановлено зміст мотивувальної частини рішення суду. Так, у вказаній частині рішення мають зазначатися мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення сторін у справі, з посиланням на закон, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суд керувався при її вирішенні. Тобто у цій частині рішення має міститися мотивоване обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті справи.

Зміст рішення суду апеляційної інстанції визначений ст. 316 ЦПК України, у мотивувальній частині якого також повинно бути зазначено мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені апеляційним судом, і визначені відповідно до них правовідносини; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Крім того, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено справедливий судовий розгляд в такому його елементі, як мотивування судового рішення судом, який має право за певних обставин на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК України, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Відповідно до п. п. 11, 12 зазначеної постанови Пленум Верховного Суду України зазначив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України (254к/96-ВР) , на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на ст. ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК України (ст. ст. 224- 226 ЦПК України при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди доводи та заперечення сторін не перевірили; не зазначили, які обставини вважали встановленими; не надали юридичної оцінки правовідносинам, що виникли між сторонами, з посиланням на закон, на підставі якого вирішено справу, а також процесуальний закон, яким суди керувалися при її вирішенні.

Судові рішення взагалі не містять будь-яких мотивів, з яких суди виходили, розглядаючи справу в частині зустрічних позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.