Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого Кузнєцова В.О., Суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Кадєтової О.В., Остапчука Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_21, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_22, ОСОБА_17, Солом`янського районного відділу управління державної імміграційної служби України у м. Києві, третя особа: Орган опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права власності на житловий будинок, виселення та зняття з реєстрації та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання права власності на житловий будинок за набувалою давністю, за касаційними скаргами ОСОБА_8, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 29 травня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2013 року,-

У серпні 2012 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_21, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_22, ОСОБА_17, Солом`янського районного відділу управління державної імміграційної служби України у м. Києві, третя особа: Орган опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права власності на житловий будинок, виселення та зняття з реєстрації.

Вимоги за позовом обґрунтовували тим, що 21 травня 2002 року між ОСОБА_18 та ОСОБА_19 та ОСОБА_8 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1. У період з 2002 року по 2010 рік в даному будинку було зареєстровано 12 осіб.

Оскільки вони були визнані спадкоємцями після смерті ОСОБА_18, тому 04 квітня 2012 року отримали свідоцтво про право на спадщину за заповітом та законом, згідно з якими вони стали власниками житлового будинку АДРЕСА_1. Крім того рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2010 року, яке залишено без змін ухвалою Верховного Суду України від 23 березня 2011 року, вищевказаний договір дарування був визнаний недійсним.

У зв'язку з тим, що відповідачі продовжують проживати у спірному будинку без належних правових підстав, чим порушують їх права приватної власності, вони звернулись до суду з вказаним позовом.

ОСОБА_8 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_6, про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю, посилаючись на те, що він є добросовісним набувачем, оскільки з 2001 року відкрито володіє спірним будинком і підстави для виселення його та членів його сім`ї відсутні.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 29 травня 2013 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_8 залишено без задоволення.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 просять скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій, в частині відмови в задоволенні основного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій, в частині відмови в задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_8 задоволенню не підлягає, а касаційна скарга ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про усунення перешкод у здійсненні права власності на житловий будинок, виселення та зняття з реєстраційного обліку, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано доказів того, що їм чиняться перешкоди в реалізації права власності та вони не можуть вільно без перешкод розпоряджатися належною їм власністю.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з його висновками та крім того зазначив, що позивачі не надали доказів про неможливість спільного проживання з відповідачами відповідно до ст. 116 ЖК України так як вважав, що ОСОБА_19 та члени його сім`ї поселились та проживали за згодою його колишнього власника, а тому вони в розумінні ст. 156 ЖК України підпадають під визначення їх членами сім`ї власника.

Повністю з висновками суду першої та апеляційної інстанції в цій частині погодитись не можна, з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 21 травня 2002 року між ОСОБА_18 та ОСОБА_8, ОСОБА_19 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1.

У 2004 році ОСОБА_18 звернулась до суду з позовом про визнання вказаного вище договору дарування недійсним, але 23 липня 2005 року померла. Судом в порядку ст. 37 ЦПК України померлу позивачку за правом правонаступництва замінив на ОСОБА_7 та ОСОБА_20

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 05 травня 2010 року в задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування недійсним відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2010 року вищевказане рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове про задоволення позовних вимог, яким визнано недійсним договір дарування від 21 травня 2002 року, укладений між ОСОБА_18 та ОСОБА_8, ОСОБА_19

Ухвалою Верховного Суду України від 23 березня 2011 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2010 року залишено без змін.

04 квітня 2012 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 отримали свідоцтво про право на спадщину за заповітом та законом, згідно з якими були визнані спадкоємцями житлового будинку АДРЕСА_1 по Ѕ частці кожний.

Право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по Ѕ частці кожному в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна 17 квітня 2012 року.

У спірному житловому будинку у період з 2002 року по 2010 рік зареєстровані ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_21, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_22, ОСОБА_17, що підтверджується довідкою ф.3 від 21 травня 2013 року.

Згідно із ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Звертаючись до суду з вказаним позовом позивачі просили усунути перешкод у користуванні власністю та виселити відповідачів із спірного будинку та зняти їх з реєстрації у вказаному будинку, з підстав передбачених ст. ст. 321, 391 ЦК України, ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Ухвалюючи рішення суди не встановлювали фактичних обставин справи для виселення відповідачів з пред`явлених позивачами підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із положеннями ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

За змістом вказаної норми зняття з реєстрації здійснюється на підставі рішення суду виключно щодо: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; визнання фізичної особи померлою.

З огляду на те, що Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (1382-15) є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, що пов'язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення вказаного Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, питання про зняття з реєстрації особи за місцем проживання взаємопов'язане і залежать від вирішення питання про житлові права особи, наявність чи відсутність у особи таких прав, які регулюються нормами житлового законодавства (ст. ст. 71, 72, 156 ЖК України).

Вирішуючи спір в частині вимог про зняття відповідачів з реєстрації, суди обох інстанцій на зазначені вимоги закону уваги не звернули, доводів сторін з цього приводу належним чином не перевірили.

Крім того, не звернули уваги на те, що чинним законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника.

Також апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, прийшов до помилкового висновку про те, що ОСОБА_19 та члени його сім`ї поселились та проживали в спірному будинку, як члени сім`ї ОСОБА_18, оскільки вони поселились після укладення договору дарування, який рішенням Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2010 року був визнаний недійсним. На даний час співвласниками спірного будинку є ОСОБА_20 та ОСОБА_7, отже відповідачі втратили право користування спірним будинком.

Враховуючи вищезазначене, в порушення норм процесуального закону, суди дійшли помилкового висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог за основним позовом ОСОБА_20, ОСОБА_7, у зв'язку з чим ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Що стосується позовних вимог за зустрінчим то колегія суддів повністю погодужється з висновками судів першої та апеляційної інстанції з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю, суд першої інстанції з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідно до вимог ст. 344 ЦК України позивачем не дотримано необхідних умов для набуття права власності на спірний будинок за набувальною давністю.

Висновки суду в цій частині відповідають вимогам матеріального й процесуального права.

Згідно ч. 1 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Отже, володіння має бути добросовісним, тобто володілець не повинен знати і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом про визнання права власності на спірний будинок за набувальною давністю, оскільки відсутні підстави для застосування ст. 344 ЦК України, а також те, що між сторонами був спір щодо володіння спірним житловим будинком, а тому не можна вважати, що ОСОБА_8 та ОСОБА_19 добросовісно заволоділи чужим майном, а також не знали, що вони володіють чужим майном.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,-

Касаційну скаргу ОСОБА_8 відхилити.

Касаційну скаргу ОСОБА_6 та ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 29 травня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2013 року скасувати в частині вирішення основного позову ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_21, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_22, ОСОБА_17, Солом`янського районного відділу управління державної імміграційної служби України у м. Києві, третя особа: Орган опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права власності на житловий будинок, виселення та зняття з реєстрації, скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 29 травня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.