Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А.,

суддів: Леванчука А.О Нагорняка В.А.,

Маляренка А.В., Юровської Г.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8, про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8, та просив визнати поважною причину пропуску позовної давності та визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 19 грудня 2006 року між ним та відповідачами, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим № 6024, скасувавши державну реєстрацію права приватної власності відповідачів на квартиру АДРЕСА_1.

Позивач посилався на те, що спірна квартира АДРЕСА_1, належала йому та його дружині - ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право власності на житло (б/н), виданого 23 листопада 1994 року ДП "ВО "Південний машинобудівельний завод" м. Дніпропетровська згідно з розпорядженням № 6074. ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла його дружина - ОСОБА_9 13 січня 2006 року він отримав у Третій дніпропетровській державній нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 на 1/2 частини спірної квартири і зареєстрував його в КП ДМБТІ 15 лютого 2006 року. Відповідачі є рідними онуками ОСОБА_4

19 грудня 2006 року між ним та відповідачками був укладений договір дарування зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 Згідно з вказаним договором він передав безоплатно у власність кожній внучці по 1/2 частини квартири.

Позивач зазначав, що вказаний правочин вчинений ним під впливом помилки, оскільки він помилився щодо природи даного правочину та його наслідків і вважав, що підписує договір довічного утримання. Вказував, що після смерті його дружини - ОСОБА_9 він залишився самотньою людиною і один мешкав у спірній квартирі. За станом здоров'я йому було тяжко вести домашнє господарство, виконувати хатню роботу, а тому виникла необхідність сторонньої допомоги, яку погодилися надавати йому відповідачки. Підписуючи договір дарування, він вважав, що згідно з цим правочином відповідачки будуть йому допомагати вести домашнє господарство, виконувати хатню роботу, під час його стаціонарного лікування будуть піклуватися про нього, купувати необхідні ліки та медикаменти, провідувати його у лікарні. За таку допомогу він погодився передати у їх власність свою квартиру, але за умови, що залишиться мешкати в ній до дня своєї смерті, а вони будуть піклуватися про нього.

Крім того, позивач зазначав, що українську мову не вивчав в учбових закладах і нею не володіє, йому не були відомі юридичні терміни, які використовувалися в тексті договору, їх значення, внаслідок чого він не зрозумів текст писаного правочину. У посвідченому написі нотаріус вказує, що у зв'язку з незнанням української мови дарувальника ОСОБА_4 та обдарованої ОСОБА_5, текст цього договору їм (нотаріусом) прочитано вголос з одночасним перекладом тексту договору з української на російську мову. При цьому нотаріус засвідчив вірність усного перекладу тексту цього договору з української на російську мову. Позивач вважав, що такі дії приватного нотаріуса не передбачені Інструкцією і виходять за межі його повноважень, у зв'язку з чим зазначений правочин можливо визнати таким, що вчинений і посвідчений приватним нотаріусом з порушенням норм чинного законодавства.

Щодо спливу строку позовної давності позивач посилався на те, що пропустив його з поважних причини, оскільки не усвідомлював внаслідок помилки і незнання української мови, що він відчужив свою квартиру відповідачам на підставі договору дарування, без умови його довічного утримання. Позивач зазначав, що дізнався про це влітку 2012 року, коли звернувся за юридичною допомогою з метою розірвання договору довічного утримання, так як відповідачі не виконували своїх обіцянок щодо надання допомоги виконання хатньої роботи, піклування про нього під час його хвороби у зв'язку з різким погіршенням стану його здоров'я. Саме тому він вимушений був звернутися до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2013 року, позов ОСОБА_4 задоволено. Поновлено ОСОБА_4 строк звернення до суду з даним позовом. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 19 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського округу ОСОБА_8 за реєстровим № 6024, скасовано державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала позивачу ОСОБА_4 та його дружині - ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право власності на житло (б/н), виданого 23 листопада 1994 року ДП "ВО "Південний машинобудівельний завод" м. Дніпропетровська, згідно з розпорядженням від 23 листопада 1994 року № 6074.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла дружина позивача - ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 16 травня 2005 року відділом реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції за актовим записом № 4161.

13 січня 2006 року ОСОБА_4 отримав у Третій Дніпропетровській державній нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 на 1/2 частини спірної квартири та зареєстрував його в КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" 15 лютого 2006 року.

12 грудня 2006 року між позивачем та відповідачками (онуками ОСОБА_4) був укладений договір дарування зазначеної квартири з встановленням особистого сервітуту, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим № 6024.

Згідно з цим договором ОСОБА_4 передав безоплатно у власність кожній онучці ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по 1/2 частини квартири. Встановлений сервітут полягає в особистому праві дарувальника безоплатно та безстроково користуватися дарунком відповідно до його цільового призначення.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач розумів, що укладає договір дарування, але він помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: наслідків цього правочину і прав та обов'язків сторін.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 просив визнати договір дарування від 12 грудня 2006 року недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 229 ЦК України, та зазначав, що через похилий вік та поганий стан здоров'я він потребував сторонньої допомоги, а тому він вважав, що укладає з відповідачками договір про довічне утримання.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Разом із тим за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Із роз'яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , вбачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що між онуками та ОСОБА_4 дійсно мали місце договірні зобов'язання стосовно догляду за позивачем та його квартирою, тобто дід просив своїх онук, щоб вони доглядали за ним до його смерті, в обмін на що хотів передати їм квартиру у власність, та вважав, що укладений договір передбачає такі обов'язки відповідачок.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного 19 грудня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і ОСОБА_6

З урахуванням вказаних норм колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги та вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.