Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О., суддів: Євграфової Є.П., Журавель В.І., Завгородньої І.М., Іваненко Ю.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на Ѕ частини майна спільної сумісної власності за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2013 року,

У січні 2013 року позивач звернулася до суду з даним позовом, зазначивши в його обґрунтування, що вона з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 жовтня 1993 року по 14 квітня 1997 року, а після розірвання шлюбу підтримували сімейні стосунки до листопада 2010 року.

За час перебування у шлюбі та фактичного проживання сторонами придбано майно на загальну суму 580 000 гривень, а саме: квартира АДРЕСА_1, автомобіль марки "Тойота Королла", 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 та гараж.

Позивач просила суд встановити факт проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з квітня 1997 року по листопад 2010 року, визнати вказане майно спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право на Ѕ частини спірної майна.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 6 вересня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 у якості відшкодування судових витрат грошові кошти у розмірі 2000 гривень.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від

31 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позову.

Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_4 з ОСОБА_5 в період з 1 січня 2004 року по 1 листопада 2010 року.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль "Тойота Корола", 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано право власності за ОСОБА_4 в Ѕ частині на квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль марки "Тойота Корола", 2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_3.

В задоволені інших позовних вимог - відмовлено.

Вирішено питання про стягнення судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині встановлення факту проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу в період з квітня 1997 року по січень 2004 року, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності правових підстав для встановлення такого факту, оскільки Кодекс про шлюб та сім'ю (2006-07) Української PCP не містив норму, аналогічну за змістом ст. 74 Сімейного Кодексу України (який набрав чинності з 1 січня 2004 року).

Висновок судів в цій частині є законним та обґрунтованим.

Вирішуючи спір в частині встановлення факту проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року по листопад 2010 року, суд першої інстанції виходив з відсутності доказів на підтвердження заявлений вимог в цій частині та, врахувавши, що вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання за позивачем права власності на Ѕ частини спірного майна є похідними від вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з доведеності факту проживання сторін без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року по листопад 2010 року та встановив, що спірна квартира та автомобіль придбані в період спільного проживання і є спільною сумісною власністю подружжя, а тому дійшов висновку про визнання за позивачем права власності на Ѕ частини майна.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання права власності на Ѕ частини гаража, апеляційний суд виходив з недоведеності заявлених вимог.

Проте з такими висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Норма ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах та для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 СК України (2947-14) щодо права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами ст. 70 СК України.

Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому беруться до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення для справи.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) ).

Апеляційний суд в порушення вказаних вимог закону помилково вважав доведеним факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року по листопад 2010 року, а спірне майно їх спільною сумісною власністю.

Натомість, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, а апеляційний суд, перевіряючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, у порушення вимог чинного процесуального та матеріального законодавства України дійшов помилкового висновку про необхідність скасування законного й обґрунтованого судового рішення.

За таких обставин, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню, з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2013 року скасувати, рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 6 вересня 2013 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.