6-41951св13 Про виселення та скасування реєстрації - 05.02.2014 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Державна міграційна служба України в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська, про виселення та скасування реєстрації, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2013 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2013 року,

У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування посилаючись на те, що з 22 березня 2003 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_5, зареєстрованому відділом РАГС Бабушкінського районного управління юстиції м. Дніпропетровська, актовий запис № 162. ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та ОСОБА_5 народився син - ОСОБА_6 Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2007 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано. За час перебування у шлюбі позивач та ОСОБА_5 придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є спільно сумісною власністю подружжя, що встановлено рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 листопада 2010 року.

Позивач посилалась на те, що згідно з положеннями ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. За статтею 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб; відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Позивач зазначала, що ОСОБА_5 без її згоди як співвласника квартири вселив та надав згоду на реєстрацію у вищевказаній квартирі своєї дружини - ОСОБА_4

Враховуючи викладене, позивач просила виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1, та скасувати реєстрацію ОСОБА_4 у вказаній квартирі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2013 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2013 року змінено рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2013 року в частині обґрунтування відмови у позові. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та вирішувати такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судові рішення таким вимогам закону не відповідають.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у позові, посилався на те, що суд, розглядаючи справу, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України (1618-15) , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не має права за власною ініціативою змінювати обрану позивачем підставу позову. Оскільки норми права, на які позивач посилається в обґрунтування позову та підстави позову не передбачають підстав для виселення відповідача зі спірної квартири, дійшов висновку про відмову у позові.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині обґрунтування відмови у позові, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до положень ст. 119 ЦПК України суд може уточнити підставу позову та застосувати відповідну норму закону незалежно від того, чи отримана на це згода позивача. Розглядаючи спір, суд не уточнив підставу позову, не з'ясував, коли саме була придбана спірна квартира; не залучив до участі у справі співвласника квартири ОСОБА_5, враховуючи неможливість виконання вказаних дій на стадії апеляційного розгляду справи, у позові необхідно відмовити з указаних підстав.

Однак в повній мірі з такими висновками судів погодитись не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Апеляційним судом встановлено, що з 22 березня 2003 року по 14 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 листопада 2011 року за ОСОБА_3 та ОСОБА_5 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1, придбану на підставі договору пайової участі у будівництві багатоквартирного будинку, по 1/2 частини за кожним.

04 листопада 2009 року ОСОБА_5 зареєстрував шлюб зі ОСОБА_4, яка вселилась до спірної квартири та була в ній зареєстрована.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно до п. 4 ст. 215 ЦПК України рішення суду складається, зокрема, із мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. п. 11, 12 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України). Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції, у порушення вимог ст. ст. 213- 215 ЦПК України не звернув уваги, що підстави позову визначає позивач і такими є не норми матеріального права, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, які правовідносини випливають із встановлених правовідносин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув; не встановив обставини справи; не з'ясував підстави позову, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та не перевірив докази, що підтверджують кожну обставину; не з'ясував, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Крім того, суд першої інстанції не обговорив питання про залучення до участі у справі співвласника спірної квартири - ОСОБА_5

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки допущенні судами порушення норм процесуального та матеріального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів cудової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2013 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2013 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.