Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Умнової О.В. Фаловської І.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ за касаційними скаргами: ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 жовтня 2013 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 06 листопада 2013 року; представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 06 листопада 2013 року,

У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 2003 року по листопад 2005 року проживала із ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 26 листопада 2005 року по 22 листопада 2012 року вони перебували у зареєстрованому шлюбі. У період спільного проживання без реєстрації шлюбу, 11 лютого 2004 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1, під час шлюбу - квартиру АДРЕСА_2, а також реконструювали житловий будинок АДРЕСА_3. Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, позивачка просила встановити факт їх спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2003 року по листопад 2005 року, поділити спільне сумісне майно подружжя шляхом визнання за нею права власності на указані квартири, а за відповідачем - право власності на зазначений житловий будинок.

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 жовтня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 2003 року по листопад 2005 року. Визнано об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1; квартиру АДРЕСА_2; житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_3. Проведено поділ спільного майна подружжя. Виділено та визнано право власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по Ѕ частині зазначених квартир та житлового будинку. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 06 листопада 2013 року рішення районного суду в частині встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири АДРЕСА_1 об'єктом їх спільної сумісної власності скасовано. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову у цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні її позову.

Судові рішення у частині поділу квартири АДРЕСА_2 не оскаржені, а тому у касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а касаційну скаргу ОСОБА_1 слід відхилити з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що дві квартири є спільною сумісною власністю подружжя в силу того, що одна з них придбана під час проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а інша - під час шлюбу. Визнаючи житловий будинок з господарськими будівлями об'єктом спільної сумісної власності, суд послався на те, що під час шлюбу сторони істотно реконструювали та відремонтували зазначене майно, що призвело до збільшення його ринкової вартості та відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя у рівних частинах.

Скасовуючи рішення районного суду в частині встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання квартири АДРЕСА_1 об'єктом їхньої спільної сумісної власності й відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, апеляційний суд виходив із того, що позивачка належним чином не довела факту їх спільного проживання без реєстрації шлюбу у період придбання зазначеної квартири. В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився із мотивами та висновками районного суду, зазначивши при цьому, що право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_3, визнано за відповідачем рішенням виконкому Котляревської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області під час шлюбу з позивачкою, а тому є їхньою спільною сумісною власністю у рівних частинах.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що з 26 листопада 2005 року по 22 листопада 2012 року ОСОБА_1 перебувала із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. За період шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_2.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 на підставі рішення виконкому Котляревської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області від 28 серпня 2009 року, та передчасно визнав цей будинок об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Так, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не дав належної правової оцінки довідці виконкому Котляревської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області від 19 березня 2013 року, відповідно до якої сільська рада підтвердила факт придбання спірного житлового будинку дідусем відповідача - ОСОБА_4 - у лютому 1972 року. Після його смерті спадкове майно належним чином не було оформлено, проте ОСОБА_5, а згодом ОСОБА_6 фактично прийняли цей будинок у спадщину шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, що відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року. Після смерті ОСОБА_6 відповідач успадкував усе її майно, включаючи й спірний житловий будинок (т. 1 а.с. 136).

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Отже, апеляційний суд помилково виходив із того, що житловий будинок АДРЕСА_3 не є спадковим майном, а набутий сторонами під час шлюбу на загальних підставах.

Пред'являючи позов про визнання зазначеного житлового будинку спільною сумісною власністю, ОСОБА_1 посилалась на те, що у травні 2009 року сторони, перебуваючи у шлюбі, почали реконструкцію та перепланування житлового будинку АДРЕСА_3.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку ст. 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України та п. 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 (1117-2010-п) "Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для реєстрації прав на них" (далі - Порядок).

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року № 55 (z0774-07) (далі - Інструкція).

Так, згідно з п. п. 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції поділ об'єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об'єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об'єкту поштової адреси.

Пунктом 2.3 Інструкції передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами ст. ст. 316, 317, ч. ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України.

Так, ураховуючи те, що за змістом ст. ст. 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.

За змістом ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої з умов, зазначених у ній.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекта або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Слід зазначити, що в розумінні ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності . Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (п. 3.4.1.Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146 (v0146508-03) (далі - Методичні рекомендації).

Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в п. 3 Державних будівельних норм В.3.2-2-2009 Житлові будинки, відповідно до якого реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295 (v0295661-09) (далі - ДБН), відповідно до якого реконструкція - це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.

Таким чином, норма ч. 1 ст. 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої об'єкт набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо; розділ 3.4 Методичних рекомендацій № 146).

При цьому за змістом ч. 1 ст. 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна.

Указаний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК України).

Указаного суд апеляційної інстанції не врахував, не дав належної правової оцінки тому, що готовність реконструйованого житлового будинку складає 95 % та передчасно визнав право власності на житловий будинок за сторонами. У порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України суд апеляційної інстанції не встановив, які саме роботи були проведені у спірному житловому будинку під час перебування сторін у шлюбі та чи стосувалась реконструкція усього будинку або його частини, хоча ОСОБА_1 має право на Ѕ частину лише того майна, вартість якого реально збільшилась під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя (ч. 1 ст. 62 СК України).

Суд апеляційної інстанції не врахував та не встановив усіх фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, передчасно визнав житловий будинок АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя та визнав за позивачкою право власності на Ѕ його частину.

Вищевикладене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції припустився порушень норм матеріального та процесуального права, котрі згідно із ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення апеляційного суду у частині визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя з направленням справи у цій частині на новий апеляційний розгляд.

При цьому касаційну скаргу ОСОБА_1 слід відхилити з огляду на те, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України), а її посилання на проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2003 року по листопад 2005 року не підтверджено належними та допустимими доказами, хоча за правилами ст. ст. 10, 60 ЦПК України обов'язок доказування покладено саме на неї, а, навпаки, спростовуються встановленими судом доказами його перебування поза межами України у період з липня по грудень 2003 року.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - відхилити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 06 листопада 2013 року в частині поділу житлового будинку АДРЕСА_3 скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 01 жовтня 2013 року, в незмінній при апеляційному перегляді частині, та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 06 листопада 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.