6-47069св13 Про визнання квартири особистою власністю та позбавлення права власності на квартиру - 22.01.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - житлово-будівельний кооператив № 73 про визнання права власності на частину кооперативної квартири та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - житлово-будівельний кооператив № 73, про визнання квартири особистою власністю та позбавлення права власності на квартиру, за касаційною скаргою ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 23 жовтня 2013 року,

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 19 травня 1988 року між ним та відповідачкою був укладений шлюб. Після одруження вони вирішили придбати власне житло шляхом пайової участі у його будівництві через житлово-будівельний кооператив. З цією метою відповідачка у 1992 році вступила у житлово-будівельний кооператив № 73. Будівництво квартири через пайові внески у ЖБК було профінансовано у період перебування у шлюбі з сімейного бюджету, при цьому більшість платежів здійснював він особисто.

Зазначав, що після завершення будівництва житла і здачі його в експлуатацію вони вселилися у квартиру АДРЕСА_1 на підставі ордера № 22 від 28 серпня 2000 року, виданого виконавчим комітетом Чернівецької міської ради, як сім'я у складі 4 осіб - ОСОБА_4, ОСОБА_3, дочка ОСОБА_6 та онука ОСОБА_7 На даний час у спірній квартирі зареєстровані та проживають ті самі особи, що були вселені на підставі ордера.

Незважаючи на те, що внесок у ЖБК за кооперативну квартиру був повністю виплачений, вони не отримали свідоцтво про право власності на цю квартиру, оскільки відповідачка, яка єдина зі складу сім'ї була членом ЖБК, тривалий час знаходилася за кордоном і за отриманням свідоцтва не зверталася.

У прийомі у члени кооперативу йому було відмовлено, оскільки відповідно до п. 3 Статуту ЖБК № 73 членом кооперативу є лише один член сім'ї, якого було включено до списку при реєстрації Статуту. Правління ЖБК № 73 своїм рішенням (протокол № 1 від 07 лютого 2012 року) вказало, що надасть йому членство в кооперативі лише на підставі рішення суду.

Також посилався на те, що рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 листопада 2010 року між ним та відповідачкою був розірваний шлюб.

У 2013 році ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право приватної власності на спірну кооперативну квартиру та зареєструвала свої права на нерухоме майно.

Вважає дії відповідачки незаконними, оскільки спірна кооперативна квартира не є її приватною власністю, а є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, тому просив визнати за ним право власності на 1/2 частку цієї квартири та скасувати видане на ім'я ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на спірну квартиру в частині її права власності на 1/2 ідеальної частки квартири.

У червні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання особистою власністю квартири та позбавлення права власності на квартиру. Посилалася на те, що заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 листопада 2010 року шлюб, укладений між нею та ОСОБА_3 розірвано. Вказаним рішенням також встановлено, що вони більше 10 років не підтримують подружніх стосунків, не ведуть спільного господарства, мають різні бюджети, що не потребує доказування на підставі ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Відповідач матеріально сім'ю не забезпечував, були борги, тому вона змушена була у 1998 році виїхати на заробітки в Іспанію і заробляти гроші на виплату кооперативної квартири. Спірну кооперативну квартиру вона отримала, працюючи в Чернівецькому філіалі Київського інституту автоматики, де стояла на черзі з 1985 року. Для працівників вказаного філіалу інституту автоматики був організований ЖБК № 73, в який вона була зарахована як черговик при виконкомі Чернівецької міської ради. Розподіл квартир між членами кооперативу проводився перед здачею будинку в експлуатацію і їй була виділена спірна квартира, після чого вона була знята з черги.

Зазначала, що 28 серпня 2000 року був отриманий ордер на вселення, на той час відповідач фактично вже не був членом її сім'ї, не вів з нею спільного господарства, хоча був вписаний в ордер.

Станом на 2000 рік (введення будинку в експлуатацію) вартість спірної квартири становила 1 065 грн. Це її власні кошти, зароблені за кордоном і внесені нею за квартиру у ЖБК. Також з особистого заробітку за кордоном у жовтні-листопаді 2010 року нею виплачена державна позика.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 січня 2013 року вона є власником квартири АДРЕСА_1 вартістю 225 406 грн.

Просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 вартістю 225 406 грн. та позбавити ОСОБА_3 права власності на вказану квартиру.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 23 жовтня 2013 року, позов задоволено частково. Визнано кооперативну квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_3 право власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 житловою площею 45,4 кв.м, загальною - 74,6 кв.м. Скасовано видане на ім'я ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 в частині її права власності на 1/2 ідеальну частку даної квартири. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову у вигляді заборони відчуження та вчинення будь-яких інших дій щодо квартири АДРЕСА_1, які застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 березня 2013 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_4 не довела належними та допустимими доказами свою вимогу щодо визнання за нею права особистої власності на спірну квартиру, тобто факту сплати нею пайового внеску за квартиру у ЖБК за рахунок власних коштів. Виходячи з принципу рівності часток у спільному майні подружжя, ОСОБА_3 має право власності на 1/2 частину спірної квартири.

З такими висновками судів погодитись не можна, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що з 19 травня 1988 року по 23 листопада 2010 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 15, 23).

ОСОБА_4 була членом ЖБК № 73 з дня реєстрації статуту ЖБК № 73 від 18 лютого 1992 року (а. с. 60-61) та на підставі рішення виконкому Чернівецької міської ради від 08 серпня 2000 року 606/15 виконкому Чернівецької міської ради їй видали ордер на квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю у складі 4 осіб (а. с. 66).

Вартість даної квартири станом на 2000 рік складалася з двох складових - 1 065 грн. 68 коп. - власних коштів, внесених на ім'я члена ЖБК - основного квартиронаймача на момент будівництва, та 2 056 грн. 07 коп. - державної позики, повністю виплаченої у листопаді 2010 року (а. с. 69).

15 лютого 2013 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право приватної власності на спірну квартиру (а. с. 71).

Відповідно до ст. 22 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно п. п. "а" п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 року № 9 (v0009700-87) при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися ст. 146 ЖК України, ст. 15 Закону "Про власність", п. 43 Примірного статуту ЖБК і законодавством про шлюб та сім'ю (ст. ст. 22, 24, 28, 29 КпШС України), враховуючи таке: пай, внесений подружжям у ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

Суди, задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, виходили з того, що відповідно до квитанцій про оплату внесків у ЖСК внески оплачувались як ОСОБА_3, так і ОСОБА_4 та пайовий внесок був ними повністю сплачений під час знаходження у шлюбі, тому спірну квартиру слід визнати їх спільною сумісною власністю.

При цьому суди не звернули уваги, що у матеріалах справи є довідка ЖБК № 73 від 10 січня 2012 року, згідно якої з 26 листопада 1992 року ОСОБА_3 перестав вносити кошти до ЖБК (а. с. 164).

З доданих ОСОБА_3 квитанцій про оплату пайових внесків вбачається, що оплата ним здійснювалася до 1992 року включно (а. с. 18-22).

Крім того, заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 листопада 2010 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 більше 10 років не підтримують подружніх стосунків, не ведуть спільного господарства, мають різні бюджети (а. с. 15).

При цьому з позовом про розірвання шлюбу звернувся саме ОСОБА_3, рішення було ухвалено в заочному порядку, у відсутності ОСОБА_4 та саме він посилався на припинення подружніх стосунків і спільного господарства протягом більше ніж десяти років.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини встановлені вищезазначеним рішенням мають преюдиційне значення для вирішення даного спору.

Як роз'яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) , вирішуючи спір між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Суди на вищевикладені обставини уваги не звернули, не перевірили хто із сторін і за який період вносив пайові внески, чи були такі внесені в повному обсязі на момент припинення ведення спільного господарства подружжям, а відповідно, чи виникло у подружжя право власності на кооперативну квартиру на час фактичного припинення спільного ведення господарства, чи тільки право на частину пайових внесків.

Оскільки у порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діє в інтересах ОСОБА_4, задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 23 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.