Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Касьяна О.П.,

суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,

Карпенко С.О., Парінової І.К.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Марфін банк" до ОСОБА_3, третя особа - Київський відділ державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим, про зняття арешту із заставного майна, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Марфін банк" (далі - ПАТ "Марфін банк") на заочне рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 12 грудня 2012 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2013 року,

У вересні 2011 року ПАТ "Марфін банк" звернулося до суду з вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 8 липня 2008 року між ВАТ "Морський транспортний банк" (правонаступником якого є ПАТ "Марфін банк") та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредит на суму 235 900 доларів США строком до 7 липня 2028 року, зі сплатою 11,9 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 8 липня 2008 року, за умовами якого у заставу банку було передано квартиру АДРЕСА_1.

Позивач зазначає, що з витягу з Єдиного реєстру заборон і відчуження об'єктів нерухомого майна № 37300574 від 9 серпня 2012 року він дізнався про наявність арешту на квартиру, що є предметом договору іпотеки, укладеного між ВАТ "Морський транспортний банк" та ОСОБА_3, який був накладений на все нерухоме майно останньої згідно постанови державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим Малишевої І.О. б/н від 1 вересня 2011 року. У зв'язку з накладеним арештом банк позбавлений можливості задовольнити свої вимоги до ОСОБА_3

З огляду на зазначене, банк просив зняти арешт із заставленого майна - квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3 та стягнути з відповідача судові витрати.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 12 грудня 2012 року у задоволенні позовних вимог ПАТ "Марфін банк" відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2013 року апеляційну скаргу ПАТ "Марфін банк" задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування відмови у позові.

В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ПАТ "Марфін банк" просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов банку задовольнити у повному обсязі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ "Марфін банк", суд першої інстанції виходив із того, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, яким має бути не боржник ОСОБА_3, а особа в інтересах якої накладено цей арешт (стягувач).

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування відмови у позові, апеляційний суд виходив з того, що права банку як іпотекодержателя внаслідок накладання державним виконавцем арешту на предмет іпотеки для забезпечення вимог особи, яка не є заставодержателем, не порушені і не потребують захисту у спосіб, визначений ч. 4 ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження".

Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Сімферопольської міської ради 4 лютого 2008 року і зареєстрованого в установленому законом порядку 12 лютого 2008 року. Зазначена квартира була передана власницею в іпотеку ВАТ "Морський транспортний банк" на підставі іпотечного договору, укладеного 8 липня 2008 року і посвідченого приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5, на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором від 8 липня 2008 року, за яким вона отримала в ВАТ "Морський транспортний банк" кредит в сумі 235 900 доларів США на строк до 7 липня 2028 року. Дана іпотека зареєстрована в установленому законом порядку 8 липня 2008 року.

Постановою старшого державного виконавця Київського ВДВС Сімферопольського МУЮ АР Крим від 1 вересня 2011 року під час виконання виконавчого листа, виданого 10 серпня 2011 року Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 грошової суми у розмірі 123 673,82 грн, накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно, яке належить на праві власності боржнику ОСОБА_3, що проживає в АДРЕСА_1, в межах пред'явлених вимог з урахуванням виконавчого збору в сумі 136 106,20 грн.

Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодавець) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Застава як правовий інститут цивільного законодавства виконує забезпечувальну функцію, тобто спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-заставодержателю задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна, незалежно від майнового стану боржника, і наявності у нього заборгованості перед іншими кредиторами, отже застава встановлюється для гарантування майнових інтересів кредитора-заставодержателя.

Відповідно до Інструкції про проведення виконавчих дій № 74/5 від 15 грудня 1999 року (z0865-99) та ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження" для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставне майно може бути звернено у разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про заставу" право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору.

Відповідно до ст. 14 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", якщо інше не встановлено цим Законом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації, за винятками, встановленими цим Законом. Обтяжувачі, які зареєстрували обтяження одного і того ж рухомого майна одночасно, мають рівні права на задоволення своїх вимог. Обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження.

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення з-під арешту.

Відповідно до вимог ст. 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предметі забезпечувального обтяження.

Отже, право застави у ПАТ "Марфін банк" виникло з 8 липня 2008 року, разом з тим арешт на спірну квартиру був накладений пізніше - 1 вересня 2011 року.

Частиною 4 ст. 52 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або тоді, коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника знаходиться у заставі, роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.

Таким чином, заставодержатель має переважне право на задоволення його вимог про стягнення боргу з боржника шляхом звернення стягнення на заставлене майно.

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд на викладене уваги не звернув, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, дійсних прав і обов'язків сторін, які випливають з договору іпотеки, не врахував, що дії відповідача обмежують права ПАТ "Марфін банк" як іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки, не вирішив питання про залучення до участі у справі як третьої особи стягувача, в інтересах якого на заставне майно накладено оспорюваний арешт.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Такі порушення судами норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому ухвалені рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Марфін банк" задовольнити частково.

Заочне рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 12 грудня 2012 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 лютого 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.