Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А.,

суддів: Леванчука А.О., Мазур Л.М.,

Нагорняка В.А., Юровської Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за борговими розписками,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 15 жовтня 2013 року,

У січні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, який уточнив у процесі розгляду справи, і остаточно просив:

- стягнути із ОСОБА_4 на його користь суму боргу за розпискою від 11 грудня 2007 року в розмірі 559 293 грн;

- стягнути із ОСОБА_4 на його користь суму боргу за розпискою від 01 вересня 2008 року в розмірі 479 388 грн;

- стягнути із ОСОБА_4 на його користь суму боргу за розпискою від 01 вересня 2008 року у розмірі 159 796 грн;

- стягнути із ОСОБА_5 на його користь суму грошової компенсації у розмірі 100 000 грн.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 11 грудня 2007 року надав у борг ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 70 000 доларів США, 01 вересня 2008 року - 60 000 доларів США, а 07 грудня 2012 року - 20 000 доларів США, про що останній склав відповідні розписки.

03 грудня 2011 року ОСОБА_5 підписала гарантійний лист, відповідно до якого виступила гарантом повернення суми боргу з грошовою компенсацією у сумі 100 000 грн.

Позивач вказав, що ОСОБА_4 отримані у позику грошові кошти не повернув, а тому просив стягнути із останнього грошові кошти за вищевказаними розписками, а також стягнути із ОСОБА_5 суму грошової компенсації у розмірі 100 000 грн.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 травня 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за розпискою від 11 грудня 2007 року у розмірі 559 293 грн.

Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за розпискою від 01 вересня 2008 року в у розмірі 479 388 грн.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за борговими розписками відмовлено.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 15 жовтня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 травня 2012 року в частині задоволення позову ОСОБА_3 про стягнення боргу та судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свої доводи порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про стягнення із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 боргу за розписками від 11 грудня 2007 року та від 01 вересня 2008 року, виходив із того, що позичальник у встановлений у розписках строк борг не повернув та не передав у власність належне йому майно на заборговану суму.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення суми боргу із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 за розпискою від 07 грудня 2012 року, місцевий суд виходив із того, що строк повернення грошових коштів за вказаною розпискою ще не настав.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення суми грошової компенсації, керувався ч. 1 ст. 560 ЦК України та виходив із того, що підстави для задоволення позовних вимог в цій частині відсутні, оскільки ОСОБА_5 виступила гарантом перед боржником як фізична особа, а надання фізичною особою гарантії суперечить чинному законодавству.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні, виходив із того, що ненадання позивачем оригіналів розписок, наявність яких у кредитора є доказом невиконання зобов'язань боржником, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено із дотриманням норм матеріального і процесуального права з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 грудня 2007 року ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_3 70 000 доларів США до 11 грудня 2011 року, а 01 вересня 2008 року - 60 000 доларів США строком до 01 січня 2012 року, відповідно до яких у разі неповернення вказаного боргу до зазначеного строку зобов'язався передати у власність ОСОБА_3 належне йому майно на займану суму боргу (а.с. 8, 9).

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Частинами 2, 3 ст. 545 цього Кодексу визначено, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Із матеріалів справи вбачається, що справу місцевим судом розглянуто за відсутності сторін, без фіксації судового засідання в порядку ч. 2 ст. 197 ЦПК України, а наявні у матеріалах справи боргові розписки від імені ОСОБА_4 від 11 грудня 2007 року та від 01 вересня 2008 року є ксерокопіями, вірність оригіналів яких судом не посвідчено.

Заперечуючи дійсність боргових розписок, ОСОБА_4 заявив у суді апеляційної інстанції клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, проте ні позивачем, ні його представником оригінали боргових розписок не були надані суду апеляційної інстанції ні під час судових засідань, ні експертові для проведення судово-почеркознавчої експертизи.

З огляду на викладене колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні, дійшов обґрунтованого висновку, що правовідносини позики вимагають обов'язкової перевірки наявності оригіналів розписок у кредитора, що є підтвердженням невиконання зобов'язання боржником, проте такі розписки суду не були надані, а тому зазначені ОСОБА_3 обставини не можуть вважатися доведеними.

Проаналізувавши матеріали справи та виходячи з предмета заявленого позову, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про відповідність вимогам закону рішення апеляційного суду Одеської області від 15 жовтня 2013 року.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 15 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.