6-46769св13 Про визнання договорів позики та іпотеки недійсними - 22.01.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_6, ОСОБА_5, про визнання договорів позики та іпотеки недійсними; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_6, ОСОБА_4, про визнання договорів позики та іпотеки недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року та за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою ОСОБА_8, на рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2013 року та рішення апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 02 липня 2009 року уклав із ОСОБА_4 договір позики, а 10 листопада 2010 року уклав із нею додатковий договір, відповідно до умов яких позичив їй 960 тис. грн., що еквівалентно 120 тис. доларів США. На забезпечення виконання умов указаного договору він 02 липня 2009 року уклав із нею договір іпотеки житлового будинку АДРЕСА_1, а також уклав із ОСОБА_5 договір іпотеки земельної ділянки, розташованої за тією ж адресою. У результаті порушення умов договору позики утворилася заборгованість, яка станом на 12 листопада 2012 року становила 1 928 162 грн. Ураховуючи викладене, позивач просив у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на заставлені житловий будинок та земельну ділянку шляхом визнання за ним права власності на них, що передбачено п. 4.1 договорів іпотеки (іпотечне застереження).

У травні 2013 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що перебуває із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, проте дозволу на укладення нею договорів позики та іпотеки, предметом якого є житловий будинок, він не давав. Ураховуючи викладене та те, що договір іпотеки земельної ділянки вчинено його представником - ОСОБА_7 з перевищенням наданих їй повноважень, позивач просив визнати зазначені договори позики та іпотеки недійсними.

У травні 2013 року ОСОБА_4 також звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому посилалась на те, що договір позики від 02 липня 2009 року та додатковий договір від 10 листопада 2010 року вона уклала під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, оскільки перебувала у стані після оперативного втручання та потребувала грошей на лікування. Враховуючи викладене, позивачка просила визнати договір позики та додатковий договір до нього, а також договір іпотеки недійсними.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 1 928 162 грн. 90 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок АДРЕСА_1; земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1, шляхом припинення права власності ОСОБА_4 на житловий будинок АДРЕСА_1, припинення права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1, та визнання права власності на зазначене майно за ОСОБА_3 У задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року рішення районного суду у частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та зустрічного позову ОСОБА_5 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано договір іпотеки земельної ділянки від 02 липня 2009 року недійсним. Скасовано заборону відчуження земельної ділянки площею 0,110 га по АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_8 - просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, а касаційну скаргу ОСОБА_4 слід відхилити з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що вона не довела наявності у неї тяжкої обставини, яка змусила її укласти оспорений договір позики, та обізнаності ОСОБА_3 у зазначеній тяжкій обставині, а позивач довів наявність заборгованості за договором позики, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 суд послався на те, що відсутність його згоди на укладення ОСОБА_4 договорів позики та іпотеки не є підставою для визнання їх недійсними, а ОСОБА_7, укладаючи договір іпотеки, не перевищила наданих їй ОСОБА_5 повноважень, оскільки відповідно до тексту довіреності мала право управляти усім належним йому майном, у тому числі й передавати це майно в іпотеку.

Скасовуючи рішення районного суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_5 та частково задовольняючи його, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 перевищила надані їй ОСОБА_5 повноваження, оскільки у довіреності перелічені усі види договорів, повноваження на укладення яких він їй надавав, а договір іпотеки до цього переліку не входить, майновим поручителем ОСОБА_4 він не виступав.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 02 липня 2009 року ОСОБА_3 уклав із ОСОБА_4 договір позики, а 10 листопада 2010 року уклав із нею додатковий договір, відповідно до умов яких позичив їй 960 тис. грн., що еквівалентно 120 тис. доларів США.

На забезпечення виконання умов указаного договору сторони 02 липня 2009 року уклали договір іпотеки житлового будинку АДРЕСА_1. Цього ж дня ОСОБА_3 уклав із ОСОБА_5 договір іпотеки земельної ділянки, розташованої за тією ж адресою.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилався на те, що у результаті порушення умов договору позики за ОСОБА_4 утворилася заборгованість, яка станом на 12 листопада 2012 року становила 1 928 162 грн.

Суди, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином досліджені (ст. 212 ЦПК України), правильно встановили факт порушення ОСОБА_4 договору позики та наявність у неї заборгованості у розмірі 1 928 162 грн., що є підставою для звернення стягнення на заставлене майно.

Посилання касаційної скарги ОСОБА_4 на порушення судами процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є неспроможними, оскільки у п. 39 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) судам роз'яснено, що з урахуванням положень ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки визначено у п. 4.1 договорів іпотеки, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та між ОСОБА_3 та ОСОБА_5

Отже, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про визнання за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1.

В іншій частині доводи касаційної скарги ОСОБА_4 безпідставні, не дають висновку про те, що судове рішення є незаконним, а згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_5 суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у ОСОБА_7 повноважень на вчинення від імені ОСОБА_5 договорів щодо забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб, оскільки у тексті довіреності від 26 грудня 2007 року вказано, що вона уповноважена підписувати будь-які юридично припустимі договори стосовно управління майном, зокрема купувати, продавати, дарувати, приймати дарунки, здійснювати обмін, віддавати майно під заставу, визнаючи на власний розсуд суми, терміни та інші умови (а.с. 77-78).

При цьому апеляційний суд не врахував того, що відповідно до ст. 575 ЦК України іпотека є різновидом застави. Тобто, укладаючи договір іпотеки від 02 липня 2009 року та додатковий договір від 10 листопада 2010 року ОСОБА_7 діяла у межах наданих їй ОСОБА_5 повноважень.

Крім того, апеляційний суд, досліджуючи ті самі докази, що і районний суд, зокрема довіреність ОСОБА_5 та договір іпотеки, переоцінив їх, проте у порушення вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України не вказав, порушення яких норм ЦПК України (1618-15) допущено районним судом при їх дослідженні та оцінці.

За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вирішив спір у відповідності до закону, який підлягав застосуванню, та дійшов до правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за позивачем права власності на нього.

Однак, вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.