Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А.,

суддів: Мазур Л.М., Матвєєвої О.А.,

Нагорняка В.А., Писаної Т.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на Ѕ частини майна,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 15 жовтня 2013 року,

У липні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, посилаючись на положення ст. ст. 60, 69, 70, 71 СК України, просила визнати за нею право власності на Ѕ частини зупиночного комплексу - павільйону із зупинкою для торгівлі продуктами харчування, який розташований по АДРЕСА_1.

На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що, перебуваючи з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 26 квітня 2001 року по 25 червня 2013 року, за спільні кошти подружжя вони придбали зупиночний комплекс - павільйон із зупинкою для торгівлі продуктами харчування, який розташований по АДРЕСА_1.

Позивачка вважає придбаний зупиночний комплекс - павільйон із зупинкою для торгівлі продуктами харчування їх спільним сумісним майном, у зв'язку з чим просила визнати за нею право на Ѕ частини вказаного зупиночного комплексу - павільйону.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 серпня 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 15 жовтня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 15 серпня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3

Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини конструкції торговельного павільйону зупинкового комплексу, тимчасово розміщеного по АДРЕСА_1, вартістю 35 000 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, мотивуючи свої доводи порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення ОСОБА_3 на касаційну скаргу, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що спірний торовельний павільйон, як мала архітектурна форма, не є нерухомим майном і державній реєстрації не підлягає, а акт комісії про прийняття стаціонарної малої архітектурної форми в експлуатацію від 19 серпня 2005 року не є підставою для оформлення права власності на зупинковий комплекс та включення його до державної статистичної звітності.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3, керувався положеннями ст. ст. 60, 69 СК України та виходив із того, що сторони, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, набули у спільну сумісну власність конструкцію торговельного павільйону зупинкового комплексу вартістю 35 000 грн, а тому подальші дії відповідача щодо отримання ним дозволу на тимчасове розміщення цього майна в межах строків дії договору оренди земельної ділянки по АДРЕСА_1, укладеного 04 жовтня 2010 року між відповідачем та Прилуцькою міською радою, не впливають на статус торговельного павільйону зупинкового комплексу як майна, що перебуває у спільній сумісній власності сторін, і належність останнього подружжю не спростовують.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено із дотриманням норм матеріального і процесуального права з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони з 26 квітня 2001 року по 25 червня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 червня 2013 року (а.с. 9, 10).

Перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, сторони у 2005 році за спільні кошти замовили та виготовили конструкцію торговельного павільйону зупинкового комплексу загальною вартістю 35 000 грн, на який відповідач у подальшому отримав дозвіл на його тимчасове встановлення по АДРЕСА_1 та уклав 04 жовтня 2010 року із Прилуцькою міською радою Чернігівської області договір оренди терміном на п'ять років, за яким отримав в оренду земельну ділянку площею 51 кв. м для встановлення торговельного павільйону (а.с. 11, 15, 26-28).

Актом технічної комісії про прийняття стаціонарної малої архітектурної форми в експлуатацію від 19 серпня 2005 року вирішено зупиночний комплекс по АДРЕСА_1 прийняти в експлуатацію, проте зазначено, що вказаний акт не є підставою для оформлення права власності на збудований об'єкт та включення його до державної статистичної звітності (а.с. 13, 14).

Згідно з правилами ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

З огляду на викладене, колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував до цих правовідносин норми матеріального права, які їх регулюють, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм процесуального права, дійшовши обґрунтованого висновку, що конструкція торговельного павільйону зупинкового комплексу, тимчасово розміщеного відповідачем по АДРЕСА_1 не є нерухомим майном, проте позивачка має право на її Ѕ частини.

Проаналізувавши матеріали справи та виходячи з предмета заявленого позову, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про відповідність вимогам закону рішення апеляційного суду Чернігівської області від 15 жовтня 2013 року.

Докази та обставини на які посилається заявник в касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 15 жовтня 2013 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.