Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Гримич М.К., Остапчука Д.О.,

Умнової О.В. Фаловської І.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2013 року,

У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 30 березня 2005 року уклав із ОСОБА_4 договір довічного утримання, відповідно до якого, за умови його довічного утримання, надання йому комплексу послуг та грошової допомоги, передав їй у власність житловий будинок АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що у порушення умов указаного договору вона його не забезпечувала та не надавала грошової допомоги, позивач просив розірвати договір довічного утримання.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 25 червня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано договір довічного утримання, укладений 30 березня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2013 року рішення районного суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка не виконувала умов договору довічного утримання, не перераховувала позивачеві грошові кошти, визначені умовами договору, а витрати з придбання одягу та харчування вони несли разом, так як певний час спільно проживали без реєстрації шлюбу, а після цього не доглядала його, не надавала матеріальної допомоги, що визначено умовами договору.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач, після того, як вони перестали проживати спільно, перешкоджає відповідачці виконувати умови договору довічного утримання, оскільки відмовляється від отримання надісланих нею грошових коштів. Крім того, суд послався на те, що позивач не робив письмових щомісячних замовлень речей, харчів та послуг, як передбачено договором, а, відтак, відсутні підстави стверджувати про їх невиконання.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 30 березня 2005 року ОСОБА_3 уклав із ОСОБА_4 договір довічного утримання, відповідно до якого, за умови його довічного утримання, надання йому комплексу послуг та грошової допомоги, забезпечення харчуванням, одягом, доглядом та необхідною допомогою, передав їй у власність житловий будинок АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно з ч. 1 ст. 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Відповідно до положень ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору, а згідно з ч. 1 ст. 527 ЦК України боржник має виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання та звичаїв ділового обороту.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилався на порушення відповідачкою умов договору та його неналежне і несвоєчасне виконання.

Згідно з положеннями ст. ст. 610, 614 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.

Суд апеляційної інстанції на вказані норми матеріального права уваги не звернув і у порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України вказав на недоведеність позовних вимог, тоді як законом перерозподілено тягар доказування з позивача на відповідача.

При цьому апеляційний суд не врахував того, що відповідачка особисто довічне матеріальне забезпечення відчужувачеві згідно з умовами договору (забезпечувати харчуванням, доглядати та надавати необхідну допомогу) не надає, грошові кошти щомісячно не надсилає. Крім того, саме по собі переведення позивачу по пошті по 450 грн. двічі на рік не вказує на забезпечення доглядом і необхідною допомогою, тобто на належне виконання умов договору.

Суд апеляційної інстанції не врахував і того, що п. 6 договору довічного утримання передбачена щомісячна індексація визначеної у ньому суми утримання позивача.

При цьому відповідачка не надала належних та допустимих доказів понесення витрат із забезпечення позивача.

За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вирішив спір у відповідності до закону, який підлягав застосуванню, та дійшов до правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для розірвання договору довічного утримання з підстав невиконання відповідачкою його умов.

Однак, вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Крім того, апеляційний суд, досліджуючи ті самі докази, що і районний суд, переоцінив їх, проте у порушення вимог ч. 2 ст. 303 ЦПК України не вказав, порушення яких норм ЦПК України (1618-15) допущено районним судом при дослідженні та оцінці доказів.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2013 року скасувати, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 25 червня 2013 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.