Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С., суддів: Гримич М.К., Остапчука Д.О., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Міністерства оборони Російської Федерації в особі Військової частини 87353 Міністерства оборони Російської Федерації про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за касаційною скаргою Військової частини 87353 Чорноморського флоту Російської Федерації на рішення апеляційного суду м. Севастополя від 29 серпня 2013 року,

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Міністерства оборони Російської Федерації в особі Військової частини 87353 Міністерства оборони Російської Федерації про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Свої вимоги мотивувала тим, що з 31 березня 2009 року вона працювала у військовій частині 87353 МО РФ на посаді машиністки компресорних установок ЗС (І) 2-ого розряду та з 13 жовтня 2009 року перебувала у відпустці по догляду за дитиною у віці до трьох років. При зверненні до фонду, де позивачка отримувала допомогу, вона дізналась, що була звільнена з займаної посади 16 грудня 2009 року за власним бажанням, однак зазначала, що із заявою про звільнення до роботодавця вона не зверталась, з наказом про звільнення вона ознайомлена не була та трудову книжку не отримувала, у зв'язку з чим позивач звернулась до суду із позовом для захисту своїх прав.

Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 червня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 29 серпня 2013 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано протиправним звільнення ОСОБА_3 з посади машиністки компресорних установок військової частини 87353 МО РФ згідно наказу від 16 грудня 2009 року.

Поновлено ОСОБА_3 на роботі у посаді машиністки компресорних установок військової частини 87353 МО РФ.

Стягнуто з військової частини 87353 МО РФ на користь ОСОБА_3 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 7540 грн 38 коп.

Стягнуто з військової частини 87353 МО РФ на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 500 грн.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності на подачу вищезгаданого позову, а тому її позовні вимоги не підлягають захисту.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_3 не пропустила встановлений законом процесуальний строк на подачу позову, оскільки заяви про своє звільнення не подавала, підпис про ознайомлення з наказом про її звільнення не ставила та на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції трудову книжку не отримувала.

Проте, з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Судами встановлено, що 31 березня 2009 року вона працювала у військовій частині 87353 МО РФ на посаді машиністки компресорних установок ЗС (І) 2-ого розряду. Під час роботи з 09 червня 2009 року по 12 жовтня 2009 року позивач знаходилась у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами, а з 07 жовтня 2009 року, в період з 13 жовтня 2009 року по 11 серпня 2012 року перебувала у відпустці по догляду за дитиною. Під час останньої відпустки 23 грудня 2009 року вона, на підставі наказу командира в/ч 87353 МО РФ № 708 від 16 грудня 2009 року була звільнена з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 вперше звернулась до суду з позовом про поновлення на роботі 27 жовтня 2010 року, рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя від 04 жовтня 2012 року в задоволені позову було відмовлено через його пред'явлення до неналежного позивача, але рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 13 грудня 2012 року було скасоване рішення суду першої інстанції та відмовлено у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку для звернення до суду, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України (а.с.16-17). Вказане рішення набрало чинності. Вдруге позивач звернулась до суду з позовом 14 березня 2013 року, тобто більш ніж через 3 роки з дня звільнення .

Колегія суддів не може погодитися з висновком суду апеляційної інстанції в тій частині, що оскільки позивач не писала заяви про звільнення та до часу розгляду справи в суді апеляційної інстанції не отримувала трудової книжки, тому за таких обставин строк звернення до суду не вважається пропущеним.

Відповідно до змісту ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення справи про поновлення на роботі в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня вручення трудової книжки.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо тієї обставини, що підписи про ознайомлення з наказом про звільнення та книзі руху трудових книжок належать не позивачу, висновки судів зроблені на припущеннях, з урахуванням лише пояснень позивачки, в той час, як відповідач проти позову заперечував.

Разом з тим, зазначаючи, що позивачем не пропущений процесуальний строк звернення до суду, апеляційний суд не звернув увагу, що строки звернення до суду, визначені ст. 233 КЗпП України є строками матеріального права і тому вирішення питання про їх поновлення є безпідставним, а ухвалення рішення про задоволення позову на цій підставі є помилковим.

Крім того, вирішуючи позовні вимоги, пред'явлені до Міністерства оборони Російської Федерації, суд апеляційної інстанції не навів підстав, з яких вони вважалися обґрунтовано пред'явленими саме до цього відповідача, з яким позивач не перебувала у трудових відносинах, при цьому судом апеляційної інстанції позивача поновлено на займаній посаді у військовій частині № 83353, у позові до якої попереднім рішенням суду відмовлено.

Відповідно до ч.2 ст. 205 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю, якщо набрали законної сили рішення суду ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

В матеріалах справи наявне клопотання відповідача про закриття провадження у справі в зв'язку з наявністю рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 04 жовтня 2012 року, яке є чинним, проте судами воно не вирішено.

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанції не відповідають обставинам справи, не підтверджені доказами, судові рішення ухвалені всупереч вимогам ст. 214, 215 ЦПК України, тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу Військової частини 87353 Чорноморського флоту Російської Федерації задовольнити частково.

Рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 червня 2013 року та рішення апеляційного суду м. Севастополя від 29 серпня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції .

Ухвала оскарженню не підлягає.