Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Ткачука О.С.,

суддів: Колодійчука В.М., Савченко В.О., Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 04 вересня 2013 року,

У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні.

Зазначала, що за рішенням суду проведено поділ спільного майна подружжя й за нею визнано право власності на Ѕ частину гаражу, автомобіля ЗАЗ DAEWOO Т 13110, 2005 року випуску та автомобільного причепа КРАЗ 8138, 2000 року випуску.

Посилаючись на неподільність майна та неможливість користування спільним майном через перешкоди відповідача, ОСОБА_1 просила стягнути з останнього на свою користь грошову компенсацію від вартості Ѕ частини вказаного майна.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 04 вересня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ст. 71 СК України не передбачено можливості вимагати компенсації за частку свого майна в спільній сумісній власності при його поділі, ініціатива щодо виплати такої компенсації повинна виходити від особи, яка бажає залишити за собою певне майно.

Однак з такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду не відповідають.

Судом установлено, що відповідно до рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 грудня 2011 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 07 лютого 2012 року, в порядку поділу спільного майна подружжя за позивачкою ОСОБА_1 було визнано право на Ѕ частину автомобільного гаражу НОМЕР_4 в кооперативі "Чайка" по вулиці Тичини у місті Миргороді, Ѕ частину легкового автомобіля марки ЗАЗ DAEWOO Т 13110, 2005 року випуску, державний номер НОМЕР_1, Ѕ частину автомобільного причепа КРАЗ 8138, 2000 року випуску, державний номер НОМЕР_2 та Ѕ частину причепу ПГА 1, 2001 року випуску, державний номер НОМЕР_3.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

За правилами ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За змістом ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на її користь вартість Ѕ частини спільного майна подружжя сумі 37 968 грн. 50 коп., посилаючись на те, що таке майно є неподільним і спільне користування ним неможливе.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 2 ст. 71 СК України).

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України (435-15) (ч. 4 ст. 71 СК України).

За правилами ч. 2 ст. 364 ЦК України якщо виділ в натрі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливими (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Однак зазначені положення законодавчих актів судами попередніх інстанцій на порушення вимог ст. ст. 10, 212, 315 ЦПК України враховані не були, доводи та заперечення сторін належним чином не перевірені.

На порушення ст. ст. 10, 213, 214 ЦПК України як суд першої так і апеляційної інстанцій не сприяли всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин й правовою нормою, що підлягає застосуванню до них, при цьому дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення грошової компенсації вартості майна через неможливість зобов'язання одного з співвласників майна, проти його волі, сплачувати грошову компенсацію та нав'язування набуття права власності іншому співвласнику, не врахувавши при цьому підстави позову ОСОБА_1 та фактичне визнання відповідачем позову й заперечення лише в частині вартості спірного майна.

Отже, суди не виконали своїх обов'язків, визначених ст. ст. 212- 215, 303, 304, 316 ЦПК України й дійшли передчасного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на наведене, ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, рішення суду не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 12 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 04 вересня 2013 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.