Колегія суддів cудової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Дьоміної О.О.,

суддів: Дем'яносова М.В., Касьяна О.П.,

Коротуна В.М., Попович О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання договору дарування удаваним правочином, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 23 вересня 2013 року,

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що йому на праві власності належало 87/100 частини жилого будинку по АДРЕСА_1.

Вищезазначений житловий будинок належав також третім особам: ОСОБА_5 - 13/200 частини та ОСОБА_6 - 13/200 частини.

11 січня 2012 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір дарування належної йому частини будинку. Однак, укладаючи договір дарування від 11 січня 2012 року, він фактично укладав договір купівлі-продажу належної йому частини житлового будинку.

Враховуючи вказане, позивач просив визнати вищевказаний договір дарування частини спірного будинку від 11 січня 2012 року удаваним правочином. Визнати, що між ним та відповідачкою 11 січня 2012 року був укладений договір купівлі-продажу 87/100 частини житлового будинку. Визнати недійсним договір купівлі-продажу 87/100 частини житлового будинку.

Застосувати двосторонню реституцію та повернути сторони в первісний стан, визнавши за ним право власності на 87/100 частини спірного житлового будинку.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 23 вересня 2013 року, позов ОСОБА_3 було задоволено. Визнано удаваним правочином договір дарування 87/100 частини будинку з господарськими спорудами, розташованого по АДРЕСА_1, укладений 11 січня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Визнано, що між сторонами укладено договір купівлі-продажу частини будинку. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 87/100 частини будинку з господарськими спорудами, розташованого по АДРЕСА_1, укладений 11 січня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Повернуто сторони у первісний стан та визнано за ОСОБА_3 право власності на 87/100 частини житлового будинку.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що договір дарування, укладений між сторонами 11 січня 2012 року є удаваним, оскільки фактично між ними був укладений договір купівлі-продажу і при цьому наявні підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна виходячи з наступного.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом належало на праві власності 87/100 частини жилого будинку по АДРЕСА_1.

Вищезазначений житловий будинок належав також третім особам: ОСОБА_5 - 13/200 частини та ОСОБА_6 - 13/200 частини.

11 січня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування 87/100 частини вищевказаного жилого будинку, який був посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_7

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про доведеність позовних вимог щодо визнання договору дарування від 11 січня 2012 року удаваним правочином.

До того ж для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Крім цього, встановивши, що між позивачем та відповідачкою фактично було укладено договір купівлі-продажу спірного будинку та задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що оскільки вчинений насправді між сторонами договір купівлі-продажу не відповідає вимогам закону, то його необхідно визнати недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України.

При цьому, суди належним чином не вмотивували наявність підстав для визнання договору недійсним в порядку ч. 1 ст. 215 ЦК України, належним чином не перевірили доведеність належними та допустимими доказами тих обставин, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог щодо визнання договору недійсним з застосуванням наслідків недійсності правочину.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судами порушено норми матеріального та процесуального права, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 липня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 23 вересня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.