Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., Черненко В.А.

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, виконавчого комітету Краматорської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Краматорської міської ради про приватизацію, скасування реєстрації права власності на квартиру, визнання договору купівлі-продажу недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2013 року

У жовтні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, в якому просила визнати недійсним рішення виконавчого комітету Краматорської міської ради про приватизацію квартири АДРЕСА_1, визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної квартири та скасувати реєстрацію права власності на вказану квартиру.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона з 1987 року по теперішній час перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_3 У 1993 році на їх родину у складі чотирьох осіб: її - ОСОБА_1, ОСОБА_3 та їх дітей - ОСОБА_4, ОСОБА_4 було надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зазначала, що вона разом з донькою з 2009 року працювала у приватному підприємстві "Армянські лаваші" у м. Севастополь, а син відбував покарання у місцях позбавлення волі. У вересні 2010 року ОСОБА_3 без її згоди приватизував спірну квартиру, яку 12 жовтня 2010 року продав ОСОБА_2

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 січня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 20 жовтня 2010 року, визнано недійсним.

Виключено з державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1.

Визнано недійсним розпорядження органу приватизації Краматорської міської ради № 18028/1 від 20 вересня 2010 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що рішення суду, яким позивача було позбавлено права користування спірною квартирою, було скасовано апеляційним судом, а тому позивач була незаконно позбавлена права на приватизацію спірної квартири.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, виходив із того, що позивач на час приватизації спірної квартири та укладення договору купівлі - продажу останньої була визнана такою, що втратила право користування квартирою, оскільки рішення суду про це на той час було чинним. Крім того, позивач з 1993 року не скористалась своїм правом на приватизацію спірної квартири.

Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами установлено, що заочним рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 21 серпня 2010 року, яке ухвалою суду від 13 грудня 2010 року було скасовано, ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_4 було визнано такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

Ухвалою суду від 15 лютого 2011 року його позов про визнання ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірною квартирою залишено без розгляду за заявою ОСОБА_5

Розпорядженням органу приватизації від 20 вересня 2010 року було задоволено заяву ОСОБА_5 про приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру від 20 вересня 2010 року було зареєстровано в єдиному реєстрі права власності на нерухоме майно.

Між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 12 жовтня 2010 року було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1.

Згідно ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, але відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійснені своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Зі змісту статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 65-1 ЖК України, наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

( Кодекс доповнено статтею 65-1 згідно із Законом N 3187-12 від 6 травня 1993 року ) Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, та відповідних господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.

Пунктом 2 ст. 8 цього Закону в редакції від 19.06.1992 р. передбачено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), серед них тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Згідно з Положенням про порядок передачі квартир (будинків ) у власність громадян, затвердженого Наказом Держкомітету України по житлово-комунальному господарству №56 від 15 вересня 1992 року (v0056303-92) , передача займаних квартир у власність проводиться з письмової згоди усіх повнолітніх членів сім"ї, до яких відносяться лише громадяни, які постійно проживають у квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло, у тому числі тимчасово відсутніх.

Відповідно до положень ст. ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою (ч. 5 ст. 216 ЦК України).

За таких обставин, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як роз'яснено у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , особа, яка не є стороною договору, може вимагати визнання його недійсним у тому разі, якщо вона не домагається повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а її порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін цього договору до первісного стану.

Позовна вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним чи про встановлення нікчемності правочину, так і у вигляді самостійної вимоги за наявності рішення про визнання оспорюваного правочину недійсним. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування вимоги про застосування наслідків недійсного правочину, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до ч.1 ст. 10, ч.1 ст. 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував норми матеріального права, що їх регулюють, та дійшов вірного висновку про те, що позов заявлено саме щодо відновлення порушеного права ОСОБА_1 шляхом повернення сторін оспорюваного договору до первісного стану, оскільки остання незаконно була позбавлена права на приватизацію спірної квартири, при приватизації якої був порушений порядок її проведення, визначений законом.

Таким чином рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Апеляційний суд, в порушення вимог ст. 212- 214, 315 ЦПК України, на вищезазначені норми закону уваги не звернув, невірно витлумачив закон, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не врахував, що не проживання у спірній квартирі осіб, які зареєстровані та не визнані у судовому порядку такими, що втратили право користування жилим приміщенням, не є підставою для позбавлення їх права на приватизацію спірної квартири.

Висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Таким чином, апеляційний суд, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, припустився помилки у застосуванні матеріального та процесуального закону.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Донецької області від 19 серпня 2013 року скасувати, рішення Краматорського міського суду Донецької області від 31 січня 2013 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.