Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого Кузнєцова В.О., Суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І., Мартинюка В.І., Остапчука Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 14 серпня 2013 року,-

У серпні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, про визнання майна спільною сумісною власністю.

Вимоги за позовом обґрунтовував тим, що з 11 листопада 1995 року по 29 липня 2011 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 Від шлюбу дітей не мають.

В період шлюбу вони проживали в 19/50 частині будинку АДРЕСА_1, яка була придбана відповідачкою до реєстрації шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 1987 року.

За період шлюбу, для покращення житлових умов сім`ї, ними було добудовано двоповерхову літню кухню розміром 5,5 м на 10 м, та збудовано двоповерховий сарай розміром 3 м на 7 м, навіс до сараю розміром 3м на 7 м, туалет, огорожу, відмостки, виконано благоустрій території, а також виконано газифікацію будинку, проведено воду, каналізацію, збудовано вигрібну яму.

Позивач вважає, що за час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 вартість частини будинку з надвірними спорудами, яка належить останній, істотно збільшилась у своїй вартості, а тому просив визнати спільною сумісною власністю літню кухню під літерою "Ж" та сарай під літерою "З".

Крім того, у січні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання договорів дарування від 10 травня 2012 року недійсними та визнання прав власності на Ѕ частину земельної ділянки.

Вимоги за позовом обґрунтовував тим, що ОСОБА_7, уклавши договір дарування 19/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних споруд, протиправно позбавила його права власності на частку у спільному майні, оскільки він є співвласником вказаного майна та згоди на відчуження не надавав, у зв'язку з чим просив визнати також недійсним договір дарування земельної ділянки, на якій розміщений спірний будинок з надвірними будівлями, площею 0, 0562 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та визнати за ним право власності на Ѕ частину вказаної земельної ділянки.

Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 лютого 2013 року об'єднані в одне провадження цивільна справа за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання майна спільною сумісною власністю та цивільна справа за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_9, про визнання недійсним договору дарування.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2013 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 14 серпня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені судові рішення першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, в частині визнання майна спільною сумісною власністю, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд виходив із того, що позивачем не було надано належних доказів того, що саме за рахунок його коштів та трудових затрат істотно збільшилась вартість спірного будинку.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 в частині визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку та земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не наведено підстав недійсності таких правочинів.

Повністю з такими висновками суду першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна, з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 листопада 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено шлюб, який рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 29 липня 2011 року розірвано. Дітей від шлюбу немає.

Під час перебування у шлюбі, сторони проживали в 19/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1, який було придбано відповідачкою, до укладення шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 1987 року. На момент придбання будинок був обкладений цеглою, критий шифером, загально жилою площею 21,6 кв. м., сіни "а1", "а2", сараї "Б", "В", "Г", "Д", погріб "Г", огорожа № 1, хвіртка під № 2, №, відмостка - 1, розташований на земельний ділянці площею 1 530 кв. м.

Згідно договору дарування від 10 травня 2012 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_10 прийняла в дар 19/50 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходяться по АДРЕСА_1.

Згідно договору дарування від 10 травня 2012 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_10 прийняла в дар земельну ділянку площею 0,0562 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку.

Частиною 1 ст. 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно ч. 2 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Виконавчого комітету Уманської міської ради № 358 від 11 липня 2003 року "Про розгляд заяв індивідуальних забудовників", було погоджено ОСОБА_7 розташування об'єктів незавершеного будівництва: тамбура розміром 1,6 м на 6,3 м, літньої кухні в два поверхи розміром 5,5 м на 9,9 м, сараю розміром 6,8 м на 2,9 м.

На підставі вказаного вище рішення у 2003 році виготовлено Будівельний паспорт на тамбур, літню кухню, сарай.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, в частині визнання спільною сумісною власністю колишнього подружжя літньої кухні "Ж-2" та сараю "З", суд першої інстанції не врахував, що вказані споруди були побудовані ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в період шлюбу та відповідно до ст. 60 СК України є майном, яке набуте подружжям за час шлюбу, та відповідно належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Безпідставним є посилання апеляційного суду на те, що літня кухня "Ж-2" та сарай "З" не можуть бути визнані спільною сумісною власністю, оскільки є самочинним будівництвом, так як вказаний факт спростовується технічним паспортом, виготовленим 24 квітня 2012 року.

Крім того, судом першої інстанції не було враховано, що в період шлюбу ОСОБА_6 та ОСОБА_7, для поліпшення умов проживання сім`ї були здійснені газифікація, водопостачання і каналізування, що підтверджується: будівельним паспортом газопроводу № 1083, робочим проектом газопостачання житлового будинку АДРЕСА_1, які видані на ім`я ОСОБА_6 у серпні 2003 року та актом виконаних робіт від 12 жовтня 2004 року; актом введення в експлуатацію димовентиляційних каналів від 11 травня 2004 року, складеного на ім`я ОСОБА_6; робочим проектом водопостачання та каналізації житлового будинку по АДРЕСА_1, замовником якого виступив ОСОБА_6, а також здійснено переобладнання електропостачання, що підтверджується розрахунком вартості монтажу однофазного вводу з установленням контейнеру від 22 квітня 2004 року та рахунком № 73 від 21 квітня 2004 року.

Вирішуючи спір, в частині визнання недійсним договору дарування спірної частини будинку з надвірними будівлями, суд першої інстанції не врахував, що вказаним договором ОСОБА_7 були подаровані ОСОБА_10 в тому числі і будівлі: літня кухня "Ж-2" та сарай "З", які побудовані в період шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_11, тобто вказане майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, на відчуження якого потрібна взаємна згода подружжя, як того вимагає ст. 65 СК України, у зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про відмову в позові в цій частині.

Крім того, суд взагалі не вирішив позовні вимоги про визнання права власності на Ѕ частину земельної ділянки на якій розташовані спірні будівлі - літня кухня "Ж-2" та сарай "З", які були заявлені позивачем.

Таким чином, суд першої та апеляційної інстанції порушили норми матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст.ст. 336, 338, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,-

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 червня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 14 серпня 2013 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.