Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Закропивного О.В.., Хопти С.Ф.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_6, про визнання пунктів попереднього договору недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданою її представником ОСОБА_7, на рішення апеляційного суду м. Києва від 26 червня 2013 року,

У жовтні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на його користь 252 500 грн основного боргу, 2 358 350 грн пені, 1 700 грн сплаченого судового збору, 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення та 6 тис. грн витрат на правову допомогу.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 24 грудня 2007 року між ним та ОСОБА_5 було укладено попередній договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі за №23293, відповідно до якого сторони зобов'язалися в майбутньому укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна: підземної автостоянки за номером 143-41-"А", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, машиномісце за НОМЕР_1, секція за № 2, загальною площею 15 кв. м. З метою забезпечення реалізації намірів щодо купівлі-продажу автостоянки та підтвердження платоспроможності він, згідно з умовами попереднього договору, передав готівкою, а продавець отримав суму завдатку в розмірі 126 250 грн. Зазначена сума, у момент здійснення розрахунків за основним договором, мала б бути зарахована у належний з нього платіж за основним договором, як еквівалент 25 тис. доларів США. Основний договір не було укладено у зазначений у попередньому договорі строк, оскільки відповідачем станом на 2 червня 2008 року не було отримано правовстановлюючого документу на автостоянку, щодо якої було укладено попередній договір. Пунктом 5.3 попереднього договору від 24 грудня 2007 року було визначено, що у випадку невиконання цього договору продавцем, він зобов'язується повернути покупцю протягом трьох днів з дати, встановленої п. 6.1 цього договору, подвійну суму завдатку, а у разі затримки її повернення, сплатити на користь покупця пеню в розмірі 2 відсотків за кожен день прострочення.

У квітні 2010 року ОСОБА_5 звернулась до суду з зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсними пунктів 5.1, 5.2., 5.3 попереднього договору, укладеного 24 грудня 2007 року між нею та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8 та зареєстрованого у реєстрі за № 2329, як такі, що порушують вимоги, встановлені пунктом 1 ст. 203 ЦК України, стягнути з відповідача судові витрати.

Свої вимоги ОСОБА_5 мотивувала тим, що пунктами 5.1, 5.2. 5.3. попереднього договору, які передбачають передачу завдатку у забезпечення виконання не грошових зобов'язань, прямо суперечать визначенню завдатку, наведеному у ст. 570 ЦК України.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 березня 2013 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 126 250 грн авансу; 1 262 грн 50 коп. судового збору; 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення, а всього 127 632 грн 50 коп.

У задоволенні решти позову відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішенням апеляційного суду м. Києва рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення неустойки та розподіл судових витрат скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов у цій частині задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 пеню у розмірі 921 625 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судові витрати у розмірі 1 416 грн 20 коп.

У решті рішення суду залишено без змін.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив із того, що гроші, сплачені позивачем в рахунок виконання зобов'язань за попереднім договором, є авансом, а тому мають бути повернуті саме у тому розмірі, в якому були передані, тобто - 126 250 грн.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення неустойки та розподілу судових витрат та задовольняючи позовні вимоги в цій частині, виходив із того, що ОСОБА_5 має сплатити неустойку за прострочення виконання зобов'язання за попереднім договором у відповідності до п. 5.3. договору.

Проте погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення апеляційного суду вказаним вимогам процесуального права не відповідає.

Судами установлено, що 24 грудня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено попередній договір щодо придбання у майбутньому нерухомого майна, а саме підземної автостоянки № 143-41-"А", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, машиномісце НОМЕР_1, секція № "2", загальною площею 15 кв.м.

На підтвердження забезпечення виконання зобов'язання за попереднім договором, згідно п. 5.1 попереднього договору від 24 грудня 2007 року, ОСОБА_4 було сплачено 126 250 грн.

При цьому вказана сума була визначена сторонами як завдаток.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Відповідно до змісту вказаної норми ознакою завдатку є те, що він одночасно виступає способом платежу, способом забезпечення виконання зобов'язання обома його сторонами, а також доказом факту укладення договору.

Згідно з ч. 2 ст. 570 ЦК України якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Статтею 571 ЦК України передбачено правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Правила ст. 571 ЦК України про залишення завдатку особі, яка його одержала, або стягнення з неї подвійної суми завдатку застосовується в таких випадках, коли між сторонами укладено договір, проте він не виконується з вини якоїсь із сторін.

У разі коли сторони лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансом і мають бути повернуті в тому розмірі, в якому вони надавалися. Внесення завдатку як способу виконання зобов'язання може мати місце лише у випадку, якщо таке зобов'язання випливає із договору, укладеного сторонами.

Відповідно до положень ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до положень ст. 627 ЦК України, якою встановлена свобода договору, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 635 ЦК України сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Пунктом 5.3. попереднього договору визначено, що у випадку невиконання цього договору продавцем, він зобов'язується повернути покупцю протягом трьох днів з дати, встановленої п. 6.1 цього договору, подвійну суму завдатку, а в разі затримки її повернення, сплатити на користь покупця пеню в розмірі 2 відсотків за кожен день прострочення.

З урахування наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для покладення на ОСОБА_5 відповідальності, передбаченої п. 5.3. попереднього договору, внаслідок неповернення коштів, одержаних від позивача, відповідно до правил ст. 611 ЦК України, оскільки позовні вимоги про стягнення неустойки обґрунтовані саме простроченням повернення завдатку.

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. 212 ЦПК України, скасовуючи рішення суду першої інстанції, вищезазначених вимог закону до уваги не взяв, належним чином доводів сторін не перевірив, дав невірну оцінку наданим доказам у їх сукупності, а саме погодившись з висновком суду першої інстанції про те, що сплачені ОСОБА_4 в рахунок виконання договору 126 250 грн є авансом, які повинні бути повернуті у тому розмірі, в якому вони передавалися, оскільки сторонами не було укладено договору купівлі-продажу, який би за своєю формою та і змістом відповідав вимогам закону, застосував наслідки, які стосуються способу забезпечення виконання зобов'язання дійсного, тобто вже укладеного договору, - завдатку.

Також суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що попередній договір, укладений між сторонами не було виконано в строк до 2 червня 2008 року, а відповідно до ч. 3 ст. 635 ЦК України зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Таким чином, апеляційний суд, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, припустився помилки у застосуванні матеріального та процесуального закону.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 336, ст. 339, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану її представником ОСОБА_7, задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 26 червня 2013 року скасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 березня 2013 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.