Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Макарчука М.А., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Нагорняка В.А., Юровської Г.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення без надання іншого житлового приміщення, за касаційною скаргою ОСОБА_7, до якої приєдналася Холмківська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області, на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2013 року,

У січні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він разом зі своєю колишньою дружиною ОСОБА_7 проживає в одній квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Однак, відповідачка систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання разом з нею в одній квартирі. На підставі викладеного позивач просив виселити ОСОБА_7 із вищезазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2013 року відмовлено в задоволенні позову.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2013 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2013 року і залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2013 року, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК України виселення може мати місце, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультативними, виселення винних на вимогу власника або інших заінтересованих осіб проводиться без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, для застосування норми цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Під заходами впливу мається на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів тощо.

Так, звертаючись до суду із зазначеним позовом ОСОБА_6 не заперечував того факту, що після розлучення з відповідачкою, вони разом із дітьми спільно проживають в спірній квартирі, проте у зв'язку з тим, що відповідачка створює неможливі умови для проживання сторін в квартирі, просив виселити її з квартири на підставі ст. 116 ЖК України.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 17 постанови № 2 від 12 квітня 1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

З матеріалів справи вбачається, що 11 грудня 1986 року ОСОБА_6 на підставі рішення міської ради народних депутатів м. Ужгорода Закарпатської області від 12 листопада 1986 року отримав ордер № 004505 на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1. Відповідач вселилася до спірної квартири як член сім"ї у встановленому законом порядку.

Згідно з копією довідки виданої заступником голови виконкому Холмківської сільської ради № 3864 від 19 листопада 2012 року в АДРЕСА_1 і на даний час там зареєстровано і проживають шість осіб.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не навів переконливих доказів, що ОСОБА_7 створює неможливі умови для проживання наймача та інших членів сім'ї.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що згідно ст. 157 ЖК України членів сім'ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу, оскільки до відповідачки були вжиті передбачені законом заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Однак з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна виходячи з наступного.

Вирішуючи спір, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд, не з'ясували хто є власником квартири та не обговорив питання щодо залучення його до участі у справі.

Зі змісту ст. 11 ЦПК України випливає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 119 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, дійсно саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Проте суд, як державний орган, на який покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов'язаний визначити суб'єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідача або третіх осіб (ст. ст. 33, 35 ЦПК України).

На зазначені положення закону суд також уваги не звернув, не вирішив питання про склад осіб, які беруть участь у справі, а також у порушення ч. 4 ст. 10 та п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК України не роз'яснив позивачу право на уточнення та зміну позовних вимог.

У порушення ст. ст. 212- 214 ЦПК України суди на зазначене уваги не звернули; у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та не з'ясували, чи є в діях відповідачки порушення, за які вона може бути виселена на підставі ст. ст. 116 ЖК України, у чому вони полягають та чи застосовувались до ОСОБА_7 заходи, передбачені ч. 1 ст. 116 ЖК України.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги про виселення, суд апеляційної інстанції застосував до даних правовідносин вимоги ст. 391 ЦК України, ст. 157 ЖК України, які регулюють відносини з власником майна, в тому числі і житлового приміщення. Разом з тим, судами не встановлено, що спірна квартира належить позивачеві на праві власності, а тому застосування зазначених правових норм до даних правовідносин не є обґрунтованим.

Оскільки судами попередніх інстанцій допущені порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду слід скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7, до якої приєдналася Холмківська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області, задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2013 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 28 травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.