6-41860св13 Про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння - 13.11.2013 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Ленінського району м. Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольської міської ради до ОСОБА_1, третя особа - Обслуговуючий кооператив "Дачно-будівельний кооператив "Беркут-08", про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння, за касаційною скаргою заступника прокурора м. Севастополя на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2012 року та рішення апеляційного суду м. Севастополя від 12 серпня 2013 року,

У лютому 2011 року прокурор Ленінського району м. Севастополя звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому, посилаючись на неправомірне набуття відповідачем у власність та незаконне вибуття із державної власності земельної ділянки площею 0,0800 га, розташованої в АДРЕСА_1, просив:

визнати недійсним держаний акт серії ЯИ № 079022, виданий Головним управлінням Держкомзему у м. Севастополі 06 квітня 2010 року та зареєстрований у Книзі запису реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011088401408 на право власності на земельну ділянку площею 0,0800 га, розташовану в АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_1

витребувати на користь держави в особі Севастопольської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0800 га, що розташована в АДРЕСА_1

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2012 року в задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 12 серпня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову на інших підставах.

У касаційній скарзі заступник прокурора м. Севастополя, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що у Севастопольської міської ради відсутній державний акт про право комунальної власності територіальної громади на землі населеного пункту м. Севастополя. Крім того, прокурором невірно обрано спосіб захисту порушеного права - визнання недійсним державного акта.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що підставою набуття права власності на спірну земельну ділянку є розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації № 1016-р від 11 грудня 2009 року, яке не скасовано або не визнано у судовому порядку недійсним, а тому підстави для скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку та її витребування відсутні.

Проте погодитися з таким висновками судів першої та апеляційної інстанції не можна з огляду на наступне.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають.

Судами встановлено, що 06 квітня 2010 року Головним управлінням Державного комітету України із земельних ресурсів у м. Севастополі видано ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0800 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 6).

Підставою видачі державного акта вказано розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації від 11 грудня 2009 року № 1016-р, пунктом 2 якого передано у власність громадянам України - членам Обслуговуючого кооперативу "Дачно-будівельний кооператив "Беркут-08", у тому числі й відповідачці, земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва з віднесенням цих земель до категорії земель рекреаційного призначення. Згідно з підпунктами 3.1, 3.2 пункту 3 цього розпорядження громадян-членів зазначеного кооперативу зобов'язано: забезпечити виконання умов, які вказані в погодженнях висновках щодо проекту землеустрою з відведення земельних ділянок, а також виконання обов'язків землевласників; виконати через ліцензоване землевпорядне підприємство роботи з установлення меж земельних ділянок у натурі та підготовки технічної документації із землеустрою зазначених земельних ділянок (а. с. 40).

Зазначене розпорядження скасовано розпорядженням голови Севастопольської міської державної адміністрації від 13 вересня 2010 року № 1803-р (а. с. 9). Разом із тим, постановою Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 10 листопада 2010 року вказане розпорядження визнано незаконним та скасовано (а. с. 25).

Таким чином, підставою видачі відповідачеві державного акта є розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації від 11 грудня 2009 року № 1016-р.

Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що громадяни та інші особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (частина перша статті 126 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої-дев'ятої цієї статті (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено перелік основних способів захисту цивільних прав і інтересів, серед яких припинення правовідношення та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ, виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України (435-15) , статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Крім того, за положеннями ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, якщо органом державної влади або місцевого самоврядування прийнято рішення (акт) яке порушує права іншої особи щодо володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою, такий акт слід визнавати недійсним.

Однак судами при вирішені спору не враховано, що порушення законодавства при підготовці та прийнятті такого акту, у тому числі відсутність належних документів для надання земельної ділянки, є підставою для визнання (рішення) акта недійсним, а не для визнання недійсним державного акта на земельну ділянку без визнання недійсним відповідного рішення.

Суди не надали належної оцінки змісту розпорядження Севастопольської державної адміністрації № 1016-р від 11 грудня 2009 року "Про передачу у власність громадянам - членам Обслуговуючого кооперативу "Дачно-будівельний кооператив "Беркут-08" земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва, розташованих по АДРЕСА_1, та не з`ясували, яка конкретно земельна ділянка була за змістом зазначеного рішення надана відповідачу, якої площі та у яких межах, й у порушення положень ст. 214, 315 ЦПК України не навели у рішенні та не спростували доводів позивача, що зазначене рішення не може вважатись рішенням про надання земельної ділянки конкретній особі, оскільки не містить такого посилання та визначення конкретної площі земельної ділянки, а таке визначення зазначено лише у державному акті.

Разом з тим судам слід звернути увагу на те, що позовні вимоги прокурором заявлено про повернення земельної ділянки державі, однак в особі Севастопольської міської ради з мотивів того, що земельна ділянка належить до комунальної власності. При новому розгляді судам відповідно до положень ст. 10 ЦПК України слід уточнити підстави позову та позовні вимоги у частині повернення земельної ділянки.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу заступника прокурора м. Севастополя задовольнити частково.

Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24 грудня 2012 року та рішення апеляційного суду м. Севастополя від 12 серпня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.