Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючогоКолодійчука В.М.,суддів: Висоцької В.С., Савченко В.О.,Гримич М.К., Умнової О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Севастопольської міської державної адміністрації до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Севастопольської міської державної адміністрації, комунального підприємства "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9" про визнання права власності на житлове приміщення, за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 18 квітня 2013 року,

У листопаді 2010 року Севастопольська міська державна адміністрація звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у якому просила висилити відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, та визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування цим житловим приміщенням.

Вимоги позову мотивовані тим, що ОСОБА_1 без законних підстав проживає у вказаній вище квартирі яка відноситься до комунальної власності. Крім того, ОСОБА_1 уклала із ОСОБА_2 договір піднайму, на підставі якого останній здійснив свою реєстрацію за адресою місця знаходження цієї квартири.

ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до Севастопольської міської державної адміністрації, комунального підприємства "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9", у якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі набувальної давності.

Свої вимоги мотивувала тим, що вона з 09 жовтня 1993 року перебувала із ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, в зареєстрованому шлюбі. Проживала разом зі своїм чоловіком та після його смерті у спірній квартирі протягом 19 років, тому вважає що набула на цю квартиру права власності в порядку ст. 344 ЦК України і просила задовольнити позов.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 21 грудня 2012 року первісні позовні вимоги задоволено, в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про відшкодування судових рішень.

Додатковим рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 26 грудня 2012 року визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право на користуванням спірним житловим приміщенням.

Ухвалою апеляційного суду м. Севастополя від 18 квітня 2013 року рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 21 грудня 2012 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 18 квітня 2013 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 є комунальною власністю та перебуває на балансі комунального підприємства "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9".

Основним квартиронаймачем даної квартири з 1994 року до 2006 року був ОСОБА_3, який був зареєстрований в цій квартирі, та був знятий з реєстрації у зв'язку із смертю ІНФОРМАЦІЯ_1. Також встановлено, що ОСОБА_4 вселилася до квартири разом з ОСОБА_3 на підставі ордера від 13 квітня 1994 року.

Відповідач ОСОБА_1 знаходилася у зареєстрованому шлюбі з померлим ОСОБА_3, мешкала на спірній житловій площі, але була з 1981 року зареєстрована за адресою своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 та скористалася правом на безкоштовну приватизацію такої житлової площі.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 01 грудня 2009 року за ОСОБА_1 було визначено право користування спірною квартирою АДРЕСА_1 та покладено на комунальне підприємство "Комунальне ремонтно-експлуатаційне підприємство № 9" обов'язок укласти з ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення в спірній квартирі.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 22 квітня 2010 року рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 01 грудня 2009 року про визнання права користування житловим приміщенням та укладення договору найма житлової площі скасовано і ухвалене нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 22 квітня 2010 року вступило в законну силу.

Задовольняючи первісні позовні вимоги та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, керувався нормами ст. ст. 64, 65, ч. 3 ст. 116 Житлового Кодексу України, ст. 344 Цивільного Кодексу України і виходили з того, що ОСОБА_1, як особа що поселилася на спірну житлову площу не у встановленому законом порядку, не набула право користування цією житловою площею. Оскільки вона не була зареєстрована у спірній квартирі і відсутні підстави вважати, що вона добросовісно володіла даним майном, підстави для визнання за нею права власності за набувальною давністю на житлове приміщення відсутні. Крім того, ОСОБА_1 не набула права користуватися спірною квартирою, тому не мала права давати згоду на реєстрацію за вказаною вище адресою ОСОБА_2, який повинен бути знятий з реєстрації.

Повністю з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 116 Житлового Кодексу України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Згідно ст. 58 Житлового Кодексу України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Судами достовірно встановлено, що ОСОБА_1 вселилася до спірної квартири 13 квітня 1994 року на підставі ордера разом з померлим чоловіком, що не суперечить положенням ст. 65 Житлового Кодексу України, тобто вселення ОСОБА_1 до спірного помешкання не було самоправне, а проведено у встановленому законом порядку. Таким чином застосування судами до спірних правовідносин положень ч. 3 ст. 116 Житлового Кодексу України безпідставне, оскільки такою нормою права врегульовано правовідносини між власником (балансоутримувачем) житлового приміщення та особою яка його зайняла самоправно - без законних підстав.

Наведене свідчить про те, що судом першої інстанції справу розглянуто поверхнево, не визначено характеру правовідносин що виникли між сторонами у справі, невірно застосовано норми матеріального права та ухвалено судове рішення, що суперечить положенням ст. ст. 213- 214 ЦПК України. В свою чергу, апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, належним чином не перевірив законності рішення суду першої інстанції, тому постановлену апеляційним судом ухвалу обґрунтованою визнати неможна.

На підставі викладеного та керуючись нормами ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 21 грудня 2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 18 квітня 2013 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.