6-48292св14 Про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним, визнання права власності на майно - 29.04.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Третя Львівська державна нотаріальна контора, публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк", про визнання договору удаваним, визнання права власності на майно за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 3 грудня 2014 року,

У грудні 2012 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до суду з указаним позовом, в якому просили визнати удаваним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 25 травня 2000 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_4; застосувати до правовідносин, що виникли між сторонами правила ст. 181 ЦК УРСР та Закону України "Про заставу" (2654-12) ; визнати за кожним із них право власності по 1/3 частині спірної квартири.

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що в процесі приватизації набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 згідно свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_1, виданого 20 січня 1995 року виконкомом Львівської міської ради народних депутатів. Вказували, що 25 травня 2000 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_4 кошти у розмірі 20 тис. грн зі строком повернення до 31 грудня 2009 року. Для забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики 25 травня 2000 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дольницькою Л.М. При цьому сторони погодили всі істотні умови договору як договору іпотеки, що підтверджується розпискою ОСОБА_4 від 25 травня 2000 року. На їх думку, оспорюваний договір купівлі-продажу квартири є удаваним та таким, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір іпотеки, оскільки після оформлення договору купівлі-продажу квартира ОСОБА_4 не передавалась, вони зареєстровані та продовжують проживати у ній, сплачують комунальні послуги, кошти за договором купівлі-продажу від ОСОБА_4 не отримували. Борг ОСОБА_4 був повернутий повністю у 2009 році. Крім того, у 2009 році померла ОСОБА_7, після смерті якої відкрилася спадщина на ј частину спірної квартири. Вважають, що оскільки за життя остання заповіт не складала, спадкоємці за заповітом та за законом першої, другої, третьої черги відсутні, відтак вони є співвласниками в рівних частках вказаної квартири.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 3 грудня 2014 року, позов задоволено.

Визнано удаваним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 25 травня 2000 року між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дольницькою Л.М., зареєстрований за № 2158.

Застосовано до правовідносин, що виникли між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_7 та ОСОБА_4, правила ст. 181 ЦК УРСР та Закону України "Про заставу" (2654-12) .

Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 право власності на 1/3 частину за кожним квартири АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі ПАТ "Український інноваційний банк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири удаваним та визнання права власності позивачів на квартиру в рівних частках по 1/3 (1/4 + 1/12) частині є обгрунтованим та підлягають до задоволення. При цьому суд керувався нормами ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, оскільки спірні правовідносини виникли в час дії цього кодексу.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Проте погодитись з таким висновком апеляційного суду не можна з наступних підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.

Судами установлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_1, виданого 20 січня 1995 року виконкомом Львівської міської ради народних депутатів, зареєстрованого у Львівському міському бюро технічної інвентаризації та записаного в реєстрову книгу № 16 за реєстровим номером № 10996.

Як убачається з довідки від 5 листопада 2012 року, виданої Львівським комунальним підприємством "Варшавське", у квартирі АДРЕСА_1 з 1990 року зареєстровані та проживають ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та вони, як вбачається з квитанцій, несли витрати на комунальні послуги та витрати на утримання квартири. ОСОБА_7 також проживала та була зареєстрована у цій квартирі до смерті, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1.

25 травня 2000 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, на виконання якого останній отримав у позику грошові кошти у сумі 20 тис. грн, які зобов'язувався повернути до 31 грудня 2009 року, що підтверджується розпискою від 25 травня 2000 року. Із змісту даної розписки вбачається, що сторони домовилися про те, що в рахунок забезпечення виконання зобов'язання за цим договором позики укладається договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 і їх взаємовідносини регулюються Законом України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 (2654-12) року.

Як убачається з розписки від 18 грудня 2009 року, ОСОБА_1 повернув ОСОБА_4 кошти в сумі 20 тис. грн, які він отримав у позику 25 травня 2000 року, а останній підтвердив, що він переоформить квартиру АДРЕСА_1, яка була ним взята в іпотеку, на законних власників цієї квартири ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до 1 січня 2010 року.

27 вересня 2006 року між ПАТ "Український інноваційний банк" та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення зобов'язань ОСОБА_5 за кредитним договором від 26 вересня 2006 року.

Згідно з положеннями ст. 4 Закону України "Про власність" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Згідно зі ст. 58 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, Кодекс 1963 року не передбачав фіктивності правочину.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Статтею 153 ЦК Української РСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Згідно з положеннями ст. 179 ЦК Української РСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством.

Застава виникає в силу договору чи закону. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога. Відносини застави регулюються Законом України "Про заставу" (2654-12) , іншими актами законодавства (ст. 181 ЦК Української РСР).

Відповідно до ст. 184 ЦК Української РСР в договорі застави повинно бути зазначено місцезнаходження заставленого майна, суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. Договір застави жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений з накладенням заборони (арешту) на жилий будинок. Недодержання правил цієї статті тягне недійсність договору застави.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦК Української РСР право застави щодо жилих будинків виникає з моменту нотаріального посвідчення застави (накладення на будинок заборони), а щодо іншого майна - з моменту передачі цього майна заставодержателеві, а якщо за законом або договором воно не підлягає передачі - то з моменту укладення договору.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 без згоди інших співвласників передав спірну квартиру у заставу ОСОБА_4 (а.с. 46)

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, всупереч ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України, зазначених положень закону до уваги не взяв, не врахував, що спірну квартиру було передано у заставу без згоди інших співвласників квартири, не було здійснено оцінку квартири.

Крім того, суд не врахував, що позивачами не прийнято спадщину у встановленому законом порядку та дійшов помилкового висновку про визнання ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 спадкоємцями четвертої черги після ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та визнання за ними права власності на ј частину спірної квартири, застосував норми ст. 392 ЦК України, яка зазначає, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Разом з тим позивачами вимог на підставі ст. 392 ЦК України заявлено не було.

Отже, висновки суду ґрунтуються на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Суд повинен був вирішити спір між сторонами у чіткій відповідності з нормами ЦК УРСР (1540-06) та спеціального законодавства, яке регулює спірні правовідносини на момент виникнення спору, а саме Закону України "Про заставу" (2654-12) .

Ураховуючи те, що судом апеляційної інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, ухвала апеляційного суду відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.