6-37326св12 Про визнання договору дарування удаваним, визнання його договором купівлі-продажу та поділ спільного майна подружжя - 27.02.2013 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Сєвєродонецького міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання договору дарування удаваним, визнання його договором купівлі-продажу та поділ спільного майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 02 серпня 2012 року,

У липні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з лютого 1999 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 У 2001 році ними за спільні грошові кошти була придбана квартира АДРЕСА_1. У червні 2011 року він дізнався про те, що придбання вказаної квартири оформлено на ім'я його дружини не договором купівлі-продажу, а договором дарування. Посилаючись на порушення його права власності шляхом укладення удаваного договору дарування, позивач просив: визнати договір дарування, укладений 20 червня 2001 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, удаваним та визнати його договором купівлі-продажу; визнати указану квартиру об'єктом спільної сумісної власності; поділити квартиру шляхом визнання право власності на Ѕ її частину за кожним із подружжя.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 02 серпня 2012 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 20 червня 2001 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4, удаваним та визнано його договором купівлі-продажу. Визнано вказану квартиру об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Поділено квартиру без виділення в натурі шляхом визнання права власності на Ѕ частину за кожним. Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов та визнаючи договір дарування удаваним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що спірна квартира була придбана на спільні кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і, незважаючи на відплатність договору між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування. Оскільки квартира була придбана в період шлюбу, то вона є спільним майном подружжя.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що з лютого 1999 року до липня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі. 20 червня 2001 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1.

Позивач пред'явив позов про удаваність вказаного правочину.

Суд першої інстанції помилково розглянув справу на підставі ст. 235 ЦК України, оскільки на час спірних правовідносин зазначений кодекс ще не діяв.

Апеляційний суд виправив цю помилку і застосував до спірних правовідносин ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР 1963 року.

Згідно з ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР 1963 року, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) , за удаваним правочином (ст. 235 ЦК, яка є аналогічною ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР 1963 року) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

З наведеного вбачається, що для визнання правочину удаваним суду слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Отже, для визнання договору дарування удаваним суду слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо, приховуючи, що між ними укладено договір купівлі-продажу, а їх дії були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі.

У порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України суди не навели у судових рішеннях жодного беззаперечного та достовірного доказу на підтвердження укладення відповідачами удаваного правочину та їх обопільного умислу на ці дії. Також, стверджуючи про відплатність договору, суд виходив із того, що у родини ОСОБА_6 не було іншого житла, грошей на переїзд до іншої держави та грошей на ліки для ОСОБА_5 Проте суд взагалі не наводить джерел походження цих відомостей та переконливих доказів на їх підтвердження.

Таким чином, рішення апеляційного суду ґрунтується на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Висновок суду першої інстанції про те, що строк позовної давності не пропущено, зроблено судом із порушенням як норм матеріального права, так і норм процесуального права. Зокрема, спірний договір дарування було укладено у червні 2001 року, а позов пред'явлено у липні 2011 року, тобто через 10 років після виникнення спірних правовідносин.

Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За правилами ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд першої інстанції послався на те, що про порушення свого права позивач дізнався у червні 2011 року, проте всупереч ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд не дав оцінки доводам відповідачки про присутність позивача при підписанні спірного договору та про вільний доступ позивача до договору та інших документів на час перебування їх у зареєстрованому шлюбі, а також не навів переконливих доказів перешкоджання позивачеві в ознайомленні з умовами договору. Таким чином, судом не встановлено обставин неможливості позивача довідатися про порушення свого права у 2001 році.

Крім того, правильно залучивши ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до участі у справі в якості співвідповідачів, суди належним чином не повідомили їх про розгляд даної справи та не викликали у судове засідання для надання пояснень відносно доводів позовної заяви.

Так, встановивши, що родина ОСОБА_6 переїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації, суди опублікували повідомлення про розгляд справи лише в українській пресі, зокрема в газеті «Урядовий кур'єр». Водночас, докази опублікування повідомлення про їх виклик у засобах масової інформації інших держав у матеріалах справи відсутні, що свідчить про неповідомлення про розгляд даної справи відповідачів, які до того ж є сторонами оспорюваного договору.

Розглянувши справу за відсутності відповідачів, які належним чином не були повідомлені про судове засідання, порушивши їх конституційні права на участь у судовому засіданні та проігнорувавши вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на справедливий судовий розгляд, суди обох інстанцій порушили їх права на участь у судовому засіданні, надання доказів та заперечень з приводу позовних вимог.

Зокрема, суди не з'ясували чи отримували ОСОБА_5 та ОСОБА_6 грошові кошти за відчуження квартири, чи приховували вони іншу волю при укладенні договору дарування, чи діяли вони для досягнення інших правових наслідків, ніж наслідки договору дарування та чи їхні дії були спрямовані на досягнення якоїсь особистої користі.

Апеляційний суд на зазначені порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув та їх не виправив, чим порушив ст. 303 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 212, 213 ЦПК України щодо оцінки доказів та законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування.

Відповідно до ч. 1 ст. 338 ЦПК України, оскільки порушення закону допущені як районним судом, так і апеляційним, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 29 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 02 серпня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.