Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Горелкіної Н.А.

суддів: Євтушенко О.І., Завгородньої І.М.,

Журавель В.І., Іваненко Ю.Г.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: територіальна громада в особі Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради, Сектор громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Ленінського РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області про визнання частини домоволодіння об'єктом спільної сумісної власності, поділ майна, визнання права власності та стягнення грошової компенсації за частину майна, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2012 року,-

У жовтні 2005 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов»язати ОСОБА_4 усунути йому перешкоди в користуванні Ѕ частиною будинку АДРЕСА_1, вселити його та визнати за ним право власності на цю частину.

В подальшому позивач уточнив свої вимоги та просив визнати об'єктом права спільної сумісної власності його та ОСОБА_4 Ѕ частину спірного домоволодіння, зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_5 та яке складається з квартири № 2 в жилому будинку літ. «А-1» з сіньми літ. «а1-1», з погребом під сіньми літ. «al-l», прибудовами літ. «А1 -1» та літ «А2-1»; господарських будівель та споруд - вбиральні літ. «Ж», огорожі № 2, 1/2 частини воріт, хвіртки № 3, хвіртки № 4, огорожі № 5, огорожі № 6, 1/2 частини водоколонки №7, Ѕ частини замощення; поділити вказане нерухоме майно, визнати за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину домоволодіння та стягнути з неї на його (позивача) користь 76 220 грн в якості грошової компенсації замість належної йому частки спільної сумісної власності.

В обґрунтування позову посилався на те, що з 1996 по липень 1999 року перебував з відповідачкою у фактичних шлюбних відносинах, а з 09 липня 1999 року по 12 квітня 2002 року - у зареєстрованому шлюбі.

На підставі договору дарування від 25 квітня 1998 року, посвідченого Другою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_4 отримала у власність Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_1.

Під час спільного їх проживання та перебування в шлюбі вказана частка домоволодіння значно збільшилась внаслідок трудових та грошових вкладень з його (позивача) боку.

Оскільки відповідачка перешкоджає йому користуватися спірним жилим приміщенням, просив задовольнити позов.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2011 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2012 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким позов задоволено частково.

Визнано сіні літ. "а -1" з приміщенням кухні (8,8 кв.м ), прибудову "А-1" з приміщеннями холу 2-5 (16,2 кв.м) та приміщенням веранди 2-6

(17,8 кв.м.), прибудову "А2-1" з приміщеннями котельної 2-7 (7,3 кв.м.) та приміщенням санвузлу 2-8 (11,6 кв.м) з побудовою огорож №№5,6, з газопостачанням, опаленням, водопроводом, каналізацією вартістю 152 440 грн. об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Визнано за ОСОБА_4 право власності на сіні літ. "а-1" з приміщенням кухні (8,8 кв.м), прибудову "А-1" з приміщеннями холу 2-5 (16,2 кв.м) та приміщенням веранди 2-6 (17,8 кв.м ), прибудову "А2-1" з приміщеннями котельної 2-7 (7,3 кв.м) та санвузлу 2-8 (11,6 кв.м) з побудовою огорож №№5,6, проведенням газопостачання, опалення, водопроводу, каналізації вартістю 152 440 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 76220 грн. в якості грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення місцевого суду від

23 грудня 2011 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постановлені у справі судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що з 1996 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, а 09 липня 1999 року між ними було зареєстровано шлюб, який розірвано 12 квітня 2002 року на підставі рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська.

25 квітня 1998 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_4 Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_1. Вказана частина домоволодіння зареєстрована за відповідачкою Другою Дніпропетровською нотаріальною конторою на підставі дублікату договору дарування від 17 лютого 2004 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із їх недоведеності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд, застосувавши норми ст. 25 КпШС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про власність», зазначив, що спірне нерухоме майно за час спільного проживання та перебування сторін у шлюбі значно збільшилось, а тому є їх спільною сумісною власністю.

Проте до таких висновків суди дійшли внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Так, статтею 22 КпШС України (чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно із ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Відповідно до ч. 1 ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Нормами діючого на той час КпШС України (2006-07) не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а вказані правовідносини регулювалися нормами Закону України "Про власність" (697-12) .

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст. 17, ст. 18, п.2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодексу про шлюб та сім'ю (2006-07) . При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Вирішуючи спір, апеляційний суд керувався тим, що на спірні правовідносини поширюються положення ст. 25 КпШС України, якою передбачено порядок набуття права спільної сумісної власності подружжя на майно, яке належало на праві особистої приватної власності одного із подружжя за умови, що під час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй вартості унаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, та ст. 17 Закону України «Про власність».

При цьому, не перевірив належним чином доводи сторін та не дав їм належну правову оцінку; не з'ясував характер правовідносин, які виникли між сторонами в період з 1996 року по липень 1999 року, коли сторони не перебували у шлюбі, але проживали однією сім'єю; не визначився з

правовою нормою, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а саме: чи положення ст. 25 КпШС України чи положення ст. 17 Закону України «Про власність»; не з'ясував обсяг затрат ОСОБА_3 при будівництві спірного будинку та залежно від цього розмір часток сторін у створенні спільної сумісної власності за згаданий період; не дав оцінки показам всіх свідків, які були допитані місцевим судом.

Визнавши спірне майно спільним майном подружжя, апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що сторони, як встановлено рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 червня 2011 року у справі про розірвання шлюбу, з 06 лютого 2001 року припинили сімейно-шлюбні відносини.

З матеріалів даної справи вбачається, що Ѕ частина домоволодіння АДРЕСА_1 подарована ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 25 квітня 1998 року до реєстрації шлюбу.

Статтею 64 ЦПК України визначено, що письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд має право вимагати додання оригіналу.

Оригінали письмових доказів, як зазначено у статті 138 ЦПК України, до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Незважаючи на зазначені вище вимоги процесуального закону, матеріали справи не містять а ні оригіналу договору дарування, а ні засвідченої суддею його копії, відсутні також дані про те, що було предметом відчуження і яка вартість відчужуваного майна.

Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази того, коли і які переобладнання були зроблені в спірному домоволодінні, чи узаконені вони і чи можуть бути об'єктом поділу.

Визнавши газопостачання, опалення, водопровід та каналізацію об'єктом права спільної сумісної власності, суд, при цьому, залишив поза увагою той факт, що вони не є самостійним об'єктом нерухомого майна.

Крім того, висновок суду про те, що жилий будинок за рахунок праці та коштів сторін як подружжя збільшився в цінності зроблений на підставі висновку судової будівельно-технічної експертизи від 10 листопада 2008 року, що в розумінні положень ст. ст. 57, 58 ЦПК України не є належним та допустимим доказом.

У згаданому висновку експерт дав відповідь на питання, яке судом взагалі не ставилось, а зазначивши, що прибудови літ. «А1-1» та літ. «А1-1» виконані ОСОБА_4 та ОСОБА_3 разом, врахував самочинні споруди.

Що ж стосується доводів позивача щодо безпосередньої участі у збільшенні цінності будинку за рахунок будівництва та поліпшення, будування допоміжних приміщень, суд залишив поза увагою роз'яснення, які містяться в п. п. 4, 5 Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 року (v0007700-91) «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок», згідно з якими така участь дає право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування затрат на будівництво.

Наведене свідчить, що апеляційний суд у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, що підлягає застосуванню, допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Аналізуючи зміст рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що воно також не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 просив на підставі ст.17 Закону України «Про власність» та ст. 25 КпШС України визнати за ним та відповідачкою право власності на самовільне будівництво домоволодіння АДРЕСА_1 та провести його поділ.

Проте суд першої інстанції, у порушення ч. 4 ст. 10 ЦПК України не уточнив позовних вимог, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема, не уточнив позовних вимог в частині підстав та предмету заявленого позову й відповідно належним чином не вирішив питання щодо правильності обраного позивачем способу захисту порушеного права.

Оскільки суди не визначилися із характером правовідносин та не застосували норму матеріального права, яка підлягала застосуванню, оскаржувані рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 частково.

Рішення колегії суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2012 року та рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.