Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.,

суддів: Ізмайлової Т.Л., Мостової Г.І.,

Наумчука М.І., Олійник А.С.,

розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 8 листопада 2012 року,

У серпні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом. Зазначала, що між нею та ОСОБА_4 було укладено договір позики на суму 165 тис. доларів США для добудови та проведення інших робіт на належному останньому комплексу «Lion». Вказувала, що згідно заяви від 3 грудня 2010 року ОСОБА_4 зобов'язався не відчужувати указаний об'єкт нерухомості до повної сплати суми боргу, а в разі її неповернення, передати у власність позивача указаний комплекс. Однак, ОСОБА_4 позику не повернув та відчужив об'єкт нерухомості своїй колишній дружині - ОСОБА_5 за договором дарування. Посилаючись на наведене, просила задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 вересня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 8 листопада 2012 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 5 липня 2011 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 зареєстрований в реєстрі за № 202. Вирішено питання про стягнення судового збору.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов та визнаючи недійсним договір дарування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що згідно укладеного між позивачем та ОСОБА_4 договору позики у останнього виникло зобов'язання перед ОСОБА_3 щодо забезпечення даного зобов'язання, тому відчуження вказаного майна відповідно до договору дарування порушує права позивача, що виникли з договору позики та позбавляє її можливості отримати вказане нерухоме майно в рахунок погашення боргу.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Судами встановлено, що 3 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передала відповідачу грошові кошти в сумі 165 тис. доларів США для добудови, проведення робіт по введенню в експлуатацію, нормального функціонування та пусконалагоджувальних і інших робіт пов'язаних із запуском належного ОСОБА_4 на праві приватної власності комплексу «LION», який розташований за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_4 зобов'язався за першою вимогою ОСОБА_3 оформити на її ім'я право власності на 165 квадратних метрів з вказаного комплексу, до повного погашення богу не відчужувати жодних частин та в цілому вказаний об'єкт нерухомості.

5 липня 2011 року між відповідачами було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_5 частину належного йому на праві власності приміщення АДРЕСА_1. Даний договір було нотаріально посвідчено, а право власності на даний об'єкт зареєстровано за обдарованою.

Згідно з вимогами ст. ст. 202, 204, ч. 1 ст. 215 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦПК України.

З матеріалів справи вбачається, що забезпечувального зобов'язання на виконання договору позики, зокрема, договору застави (іпотеки) між сторонами у встановленому порядку не укладалося.

Заява ОСОБА_4 про те, що він до повного погашення боргу не буде відчужувати вказаний об'єкт нерухомості не може вважатись видом забезпечення зобов'язання, оскільки, коли предметом застави (іпотеки) є нерухоме майно, то такий договір застави (іпотеки), як вид забезпечення виконання зобов'язання, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 577 ЦК України, ст. 13 Закону України «Про іпотеку»).

З огляду на викладене неможливо погодитись з висновками судів про те, що невиконання ОСОБА_4 зобов'язання не проводити відчуження належного йому майна може бути підставою для визнання недійсним договору дарування, за яким таке майно ним відчужене.

Оскільки правочин може бути визнано недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, а з обставинами, на які посилалась позивач закон не пов'язує можливість визнання угод недійсними, то погодитись із ухваленими судами рішеннями неможливо.

Крім цього, суди не врахували, що в разі відмови від передачі у власність ОСОБА_3 частини комплексу, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_4 взяв на себе інші зобов'язання, зокрема, виплатити їй грошову компенсацію у п'ятикратному розмірі від наданої йому суми.

Суди на вказані норми закону та обставини справи уваги не звернули.

Допущені судами при розгляді справи порушення норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, тому судові рішення не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 вересня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 8 листопада 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.