6-49543св12 Про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування, поділ будинку, визнання свідоцтва про право власності на будинок, рішення сільської ради та договору дарування будинку недійсними - 20.02.2013 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Старопетрівської селищної ради Вишгородського району Київської області про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування, поділ будинку, визнання свідоцтва про право власності на будинок, рішення сільської ради та договору дарування будинку недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Київської області від 06 листопада 2012 року,

У жовтні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він з моменту свого народження проживає в будинку АДРЕСА_1. Вказаний будинок був побудований у 1959 року його дідом - ОСОБА_4 - та його бабусею - ОСОБА_6 - за спільні сімейні кошти. Шлюб між його дідом та бабусею був розірваний в 1969 році, його дід після розірвання шлюбу виїхав з будинку. З цього часу він, його бабуся, його мати - ОСОБА_7 - та його старший брат - ОСОБА_8 - проживали в зазначеному будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 його бабуся ОСОБА_6 померла, а його матір ОСОБА_7 прийняла спадщину після своєї матері шляхом фактичного проживання в будинку. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його брат, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла його матір. Вважав, що він в порядку спадкування став власником частини будинку після смерті його матері та бабусі шляхом фактичного проживання в ньому, здійснив капітальний ремонт будинку. У звґязку з цим з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив визнати спірний будинок спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_6; визнати свідоцтво про право власності на зазначений будинок, видане 21 жовтня 1999 року на імґя ОСОБА_4, недійсним; визнати договір дарування, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 частково недійсним; встановити факт прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7; визнати за ним право власності на 2/3 частину будинку; зобовґязати ОСОБА_3 для забезпечення ізольованого користування будинок провести ремонтно-будівельні роботи; стягнути з ОСОБА_3 648 грн. 50 коп. за перевищення вартості виділених приміщень над ідеальною часткою.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03 липня 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 06 листопада 2012 року рішення суду першої скасовано. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_6; встановлено факт прийняття ОСОБА_3 спадщини після смерті його матері ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3; визнано свідоцтво про право власності від 21 жовтня 1999 року, видане на імґя ОСОБА_4 недійсним в 1/2 частині зазначеного будинку; визнано недійсним та скасовано рішення виконкому Старопетрівської сільради від 21 вересня 1999 року № 90 в 1/2 частині зазначеного будинку; визнано договір дарування вказаного будинку, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 02 квітня 2007 року, недійсним в 1/2 частині будинку; визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом після смерті його матері ОСОБА_7 право власності на 1/2 частину вказаного будинку. У решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що згідно зі ст. 29 КпШС, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то тільки за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення про поділ майна в натурі. Крім того, позивачем не доведено, що його бабуся - ОСОБА_6 та його мати - ОСОБА_7 за життя набули та оформили в установленому порядку спадщину.

Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що районний суд дійшов помилкових висновків щодо недоведеності набуття та оформлення спадщини в установленому порядку ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Крім того, відповідач ОСОБА_4 не мав необхідний обсяг прав для укладення договору дарування спірного будинку, оскільки зазначений будинок знаходився в спільній сумісній власності його та його колишньої дружини ОСОБА_6

Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 знаходилися у зареєстрованому шлюбі з лютого 1955 року по лютий 1992 року і проживали разом у будинку АДРЕСА_1. Від шлюбу мали доньку ОСОБА_7, а позивач є її сином. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, матір позивача - ОСОБА_7, померла ІНФОРМАЦІЯ_3. 22 жовтня 1999 року на імґя ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1. 02 квітня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір дарування зазначеного будинку, за яким у власність останньої був переданий спірний будинок.

Спірний житловий будинок був збудований в період шлюбу ОСОБА_6 та ОСОБА_4 і є їх спільною сумісною власністю, оскільки виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не доведе іншого.

За життя ОСОБА_6 до суду із вимогами про поділ спільного майна подружжя не зверталася і ІНФОРМАЦІЯ_1 померла.

В порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України апеляційний суд, задовольняючи позов, на вказані обставини належним чином уваги не звернув і не довів достатність доказів про те, чи вчинила ОСОБА_7 якихось дій щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6, не встанови факт прийняття нею спадщини. Так само і щодо позивача висновки суду не містять посилань на те, які дії він вчинив щодо прийняття спадщини після смерті у 2000 році своєї матері ОСОБА_7 у разі, якщо буде встановлений факт прийняття нею спадщини.

Отже, оскільки після смерті ОСОБА_6 у 1994 році її частка у спільному майні не виділялася, вона з позовом до суду про визнання права власності на житловий будинок не зверталася, факт прийняття нею спадщини не встановлений, то апеляційному суду слід уточнити чи відкривалася спадщина після смерті у 2000 році ОСОБА_7, матері позивача, врахувавши, що позивач протягом девґяти років після смерті своєї матері з вимогами про право власності в порядку спадкування до суду не звертався.

У залежності від зґясованих фактичних обставин апеляційному суду слід визначитись із необхідністю застосування позовної давності згідно вимог ст. ст. 71, 75, 80 ЦК УРСР.

Крім того, визнаючи недійсним договір дарування від 02 квітня 2004 року, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивач не був стороною договору і його право на таку вимогу згідно положень ч. 3 ст. 215 ЦК України залежить від доведеності його прав на спадщину.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.