6-41923св12 Про поділ майна подружжя - 05.12.2012 Прийняття

головуючого суддів: Дьоміної О.О., Дем'яносов М.В., Кафідової О.В.,Касьяна О.П., Попович О.В.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про поділ майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 13 вересня 2012 року,

ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про поділ майна подружжя, обґрунтовуючи його тим, що за час шлюбу він та ОСОБА_7 спільно придбали квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2. У зв'язку з виникненням спору щодо поділу набутого майна подружжя, позивач просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, а за відповідачем - право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 13 вересня 2012 року, позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на ј частини квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Не погодившись із вищезазначеними судовими рішеннями ОСОБА_7 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання за ОСОБА_6 права власності на ј частини квартири АДРЕСА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про визнання права власності за ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_2 в апеляційному порядку не оскаржувалися.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відносини між подружжям, що виникли до 1 січня 2004 року, регулюються Кодексом про шлюб та сім'ю України (2006-07) . До відносин подружжя, що виникли після 1 січня 2004 року, застосовується СК України (2947-14) .

Так, відповідно до статті 22 КпШС України, статті 60 СК України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

9 серпня 1991 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зареєстрували шлюб (а.с. 9).

3 січня 1997 року ОСОБА_7, яка діяла від свого імені та в інтересах неповнолітньої доньки - ОСОБА_8, за договором купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1, яка належить їм у рівних частках (а.с. 49).

На підставі розпорядження № 284 від 12 травня 2010 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 приватизували квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 50).

6 травня 2010 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено актовий запис № 193 від 6 травня 2010 року (а.с. 10).

Після розірвання шлюбу ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, за ОСОБА_7 - право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, визнав право власності на ј частини квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_6, так як вважав, що зазначену квартиру було придбано у шлюбі та за спільні кошти подружжя.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він суперечить закону та не ґрунтується на доказах, наявних у матеріалах справи.

Згідно з частиною 1 статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1 статті 70 СК України).

Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно з пунктами 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина 4 статті 65 СК України).

Відповідно до статті 28 КпШС України, частин 6, 7 статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин (абзац 3 пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Із матеріалів справи вбачається, що ВАТ «Плодоовоч» Оболонського району м. Києва в 1996 році надало своєму працівникові - ОСОБА_7, позику в розмірі 4 тис. грн для купівлі квартири, яка погашалася шляхом відрахувань із її заробітної плати та була виплачена 1 липня 2005 року в повному обсязі (а.с. 116, 118).

Суд першої інстанції на підставі пояснень сторін та наявних у матеріалах справи актів встановив, що приблизно з кінця 1999 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не проживають однією сім'єю (а.с. 119-123, 130).

З довідки ВАТ «Плодоовоч» Оболонського району м. Києва вбачається, що до кінця 1999 року ОСОБА_7 виплатила 1 330 грн позики, а після того, як вони з ОСОБА_6 перестали проживати однією сім'єю - 2 670 грн (а.с. 117).

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що ОСОБА_7, починаючи з кінця 1999 року, самостійно сплачувала заборгованість за договором позики, укладеним для придбання квартири, дійшли передчасного висновку про те, що фактичне припинення шлюбних відносин між нею та ОСОБА_6 з кінця 1999 року не впливає на розмір часток подружжя при поділі майна.

Таким чином, частково задовольняючи позов та визнаючи право власності за позивачем на ј частини квартири, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не звернули уваги на те, що за наслідками укладення договору позики для придбання квартири в інтересах сім'ї, боргові зобов'язання перед позикодавцем виникають як для чоловіка, так і для дружини, незалежно від того, хто із подружжя отримував позику. У такому випадку, при вирішенні спору про право власності на майно необхідно встановлювати особу, яка сплачувала заборгованість за договором позики. Ця обставина повинна братись до уваги при визначенні частки кожного з подружжя.

За таких обставин суди неправильно застосували норми матеріального права, в порушення норм процесуального права не встановили всіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а відтак судові рішення підлягають скасуванню в частині визнання права власності ОСОБА_6 на ј частини квартири АДРЕСА_1 з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про визнання права власності ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_2 не оскаржувалися та в апеляційному порядку не переглядалися.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва від 13 вересня 2012 року в частині визнання за ОСОБА_6 права власності на ј частини квартири АДРЕСА_3, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.