Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Кліар Ченнел Україна», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, Головне управління житлового забезпечення Київської міської ради в особі комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та визнання недійсними свідоцтв про право власності за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року,

У листопаді 2010 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 9 червня 2006 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Кліар Ченнел Україна» був укладений договір іпотеки, за яким в іпотеку банку ТОВ «Кліар Ченнел Україна» були передані належні йому нежилі приміщення, що розташовані за адресою АДРЕСА_1 на забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Кліар Ченнел Україна», за яким позичальник отримав 11 млн. грн. У період оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 10 листопада 2009 року м. Києва про визнання указаного договору іпотеки недійсним, іпотекодавець без згоди іпотекодержателя здійснив відчуження ОСОБА_5 предмету іпотеки за договорами купівлі-продажу від 6 квітня 2010 року. Позивач просив визнати недійсними указані договори та видані на їх підставі свідоцтва про право власності і застосувати двосторонню реституцію.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2012 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково. Визнано недійсним з моменту укладення договори купівлі-продажу нежилих приміщень за адресою АДРЕСА_1, укладені 6 квітня 2010 року між ТОВ «Кліар Ченнел Україна» та ОСОБА_5 Зобов'язано сторони повернути одна одній все одержане за даними договорами. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на нежилі приміщення, що розташовані за адресою АДРЕСА_1. Поновлено заборону (що була вжита за договором іпотеки від 9 червня 2006 року) на відчуження указаних нежилих приміщень. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно відчужене ОСОБА_5 на законних підставах, оскільки на час його відчуження позивач не був іпотекодержателем, крім того, права ОСОБА_5 захищені положеннями ст. ст. 330, 388 ЦК України, як добросовісного набувача.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи частково позов, виходив із того, що рішення Дарницького районного суду м. Києва від 10 листопада 2009 року м. Києва про визнання указаного договору іпотеки недійсним, яке набрало чинності після апеляційного перегляду, у подальшому було скасовано Верховним Судом України, а, отже, позивач був іпотекодержателем і іпотечне майно було відчужено без його згоди.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 9 червня 2006 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Кліар Ченнел Україна» був укладений договір іпотеки, за яким в іпотеку банку були передані нежилі приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Кліар Ченнел Україна», за яким позичальник отримав 11 млн. грн.

Рішенням Дарницького районного суду від 10 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 січня 2010 року, указаний договір іпотеки був визнаний недійсним. 2 березня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу були вилучені записи про заборону об'єктів нерухомості на підставі указаного рішення суду. У період оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_5 придбала це майно у ТОВ «Кліар Ченнел Україна» за договорами купівлі-продажу від 6 квітня 2010 року і отримала свідоцтво про вправо власності. 12 травня 2010 року Верховним Судом України зазначені судові рішення скасовані.

Як вбачається з позовної заяви, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду із позовною вимогою до ОСОБА_5 і ТОВ «Кліар Ченнел Україна» про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та визнання недійсними свідоцтв про право власності, посилаючись на положення ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За положення чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1- 3, 5 та в ст. 203 цього Кодексу (підстава заявленого позову). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним, може бути заявлена як одною зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням цього правочину.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених, оспорюваних прав. Загальний перелік таких способів захисту надається у ст. 16 ЦК України.

Власник порушеного права, як правило, може скористатися не любим, а конкретним способом захисту свого права, який визначається законом, що регулює конкретні правовідносини.

Відповідно до ч. 2 ст. 586 ЦК України, заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згоди заставодержателя, якщо інше на встановлено договором.

Як суд першої інстанції, який у порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 6 ст. 130 ЦПК України не уточнив позовних вимог, так і апеляційний суд не звернув уваги на те, що в разі розпорядження предметом застави без згоди заставодержателя у п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК України установлено інші наслідки порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави, а саме - пред'явлення вимоги про дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Крім того, у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна (ст. 23 Закону України «Про іпотеку»). Зазначене відповідає роз'ясненню, даному в п. 34 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 (v0005740-12) «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Також судом не звернуто увагу на те, що на момент ухвалення рішення у цій справі була відсутня заборона на відчуження спірних нежитлових приміщень, знята приватним нотаріусом, до зупинення виконання судового рішення Верховним Судом України.

Отже, у порушення вимог ст.ст. 214, 215, 316 ЦПК України суди не звернули уваги на наведене вище; не дали оцінки тому, чи може сама по собі формальна відсутність згоди банку на відчуження заставодавцем обтяженого заставою нерухомого майна бути підставою для визнання такого договору недійсним, при тому, що іпотека поширюється й на нового власника, а законом передбачений спеціальний спосіб захисту порушеного права заставодержателя; не вказали, яке саме право чи законний інтерес банку (з урахуванням наведеного) порушено.

Оскільки суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2012 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 червня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.