6-28128св14 Про визнання незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини, зобов'язання повернути неповнолітню дитину до місця постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії - 01.10.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Головного управління юстиції у Львівській області в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, за касаційною скаргою Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_3 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 червня 2014 року,

У березні 2013 року Головне управління юстиції у Львівській області звернулося до суду з позовом в інтересах ОСОБА_3, в якому просило визнати незаконним утримування відповідачем ОСОБА_4 на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1; повернути неповнолітню ОСОБА_5 до місця постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (далі - Сполучене Королівство) за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язати відповідача передати неповнолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, батьку - ОСОБА_3 для забезпечення повернення дитини; витрати, пов'язані з поверненням дитини до Сполученого Королівства, покласти на ОСОБА_3; допустити негайне виконання рішення суду в частині повернення дитини до Сполученого Королівства.

Позивач посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача народилася донька - ОСОБА_5, яка спочатку проживала з батьками в Україні, а з 17 жовтня 2010 року родина переїхала на постійне проживання до Сполученого Королівства та оселилася за адресою: АДРЕСА_1. Дитина була зареєстрована за вищевказаною адресою, що підтверджується копією медичної картки з клініки. На початку жовтня 2011 року відповідачка поїхала в Україну для подання заяви на отримання візи з правом на постійне місце проживання у Великобританії. Під час її перебування в Україні остання вела електронну переписку з позивачем щодо продажу помешкання у м. Львові, а також із роботодавцями з приводу майбутнього працевлаштування у Сполученому Королівстві після повернення, що свідчить про її наміри проживати разом із чоловіком та їхньою дитиною на території Сполученого Королівства. Під час перебування матері в Україні, малолітня ОСОБА_5 залишилася разом із позивачем. 28 грудня 2011 року позивач разом з дитиною приїхали в Україну на нетривалий період, а у січні 2012 року вся сім'я повинна була повернутися до Сполученого Королівства, оскільки у дитини починалося навчання, проте батьки дитини розірвали стосунки, відповідач забрала дитину до своїх батьків і повідомила ОСОБА_3, що не повернеться до Сполученого Королівства.

Позивач вказував на те, що відповідачка самостійно змінила місце проживання дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням прав ОСОБА_3, оскільки ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини він не надавав.

Крім того, позивач посилався на те, що відповідачем порушено вимоги Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) , до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-ІУ (3303-15) , яка між Україною та Сполученим Королівством набрала чинності з 01 червня 2011 року (далі - Конвенція).

Позивач зазначав, що наявні всі умови, визначені ст. ст. 3, 4, 5, 35 Конвенції, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину до держави її постійного проживання, зокрема: дії, що порушують права позивача, відбулися після набрання чинності Конвенцією у відносинах між двома державами, тобто до моменту утримування дитини на території України без згоди позивача; дитина не досягла 16-річного віку; Сполучене Королівство є державою постійного місця проживання дитини і за законодавством цієї держави мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, а також спір щодо визначення її місця проживання; дії щодо утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а враховуючи те, що позивач не надавав згоди на зміну місця проживання дитини, це свідчить про порушення його прав та інтересів. Рішення про визначення місця проживання дитини або способи участі у вихованні дитини судовими або іншими органами Сполученого Королівства не приймалися.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 06 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10 червня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України, що діє в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в Україні народилася донька ОСОБА_5, що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_1, виданого 08 квітня 2009 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції.

Сторони в зареєстрованому шлюбі не перебували, проте ОСОБА_3 відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 125 СК України визнав себе батьком дитини шляхом подання заяви в органи реєстрації.

24 квітня 2009 року Пустомитівським РВ УМВСУ у Львівській області було зареєстровано місце постійного проживання громадянки України ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_2.

Факт проживання дитини в Україні підтверджується довідками про склад сім'ї від 28 грудня 2012 року № 1852, від 17 квітня 2013 року № 694, виданими Сокільницькою селищною радою Пустомитівського району Львівської області.

Також встановлено, що у вересні 2010 року у ОСОБА_3 закінчився контракт на роботу в Україні, тому він запропонував відповідачці відвідати його батьків у Сполученому Королівстві.

17 жовтня 2010 року ОСОБА_4 разом із дитиною на підставі гостьової візи прилетіли до Сполученого Королівства.

22 листопада 2011 року ОСОБА_4 полетіла в Україну за новою візою, а ОСОБА_5 залишилася з батьком. Відповідачка повинна була повернутися через 2 тижні, однак процедура з отримання нової британської візи затягнулась, а тому 29 грудня 2011 року позивач разом із дитиною добровільно прилетів в Україну до ОСОБА_4

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_5 з моменту народження проживає в Україні, за винятком 11 місяців, протягом 2010 - 2011 років, коли вона гостювала у батьків позивача в Сполученому Королівстві та відвідувала позивача у Королівстві Швеція. Позивачем не було надано жодних доказів незаконного переміщення або утримання дитини на території України, оскільки позивач добровільно привіз дитину на територію України. ОСОБА_5 прижилася в українському суспільстві, відвідує садочок, займається із вчителями малюванням, плаванням, гімнастикою. Відправлення дитини до Сполученого Королівства зумовить зміну звичного середовища її проживання, обмежить доступ матері до дитини, може призвести до розладу психічної діяльності, заподіяння фізичної та психічної шкоди дитині.

Згідно із частиною 1 статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини 2 статті 3 Конвенції права піклування, про які йде мова в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Конвенції (995_188) охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції (995_188) .

За змістом статей 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Відповідно до Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року (995_384) малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Згідно із преамбулою Конвенції держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме інтереси дітей є найважливішими у справі турботи про них, а їх повернення повинно здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування.

Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що:

заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (п. "а" ч. 1 ст. 13);

заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. "а" ч. 1 ст. 13);

існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. "в" ч. 1 ст. 13);

дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 2 ст. 13);

повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (ст. 20);

з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12);

чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини або при знаходженні дитини в іншій країні без визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди відповідно до положень ст. 3, ч. 1 ст. 12 Конвенції насамперед повинні встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конвенція покладає обов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило: той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

При вирішенні судами справ щодо повернення дитини до країни постійного проживання батьки не позбавлені права вирішувати спір шляхом визначення місця проживання дитини.

Разом із тим стаття 21 Конвенції також передбачає можливість подання заяви про доступ до дитини, що має на меті визначення порядку спілкування заявника з дитиною.

Судами встановлено, що 29 грудня 2011 року позивач разом із дитиною добровільно прилетів в Україну до ОСОБА_4

Отже, відсутні підстави вважати, що переміщення дитини було неправомірним або утримання дитини на території України є неправомірним, оскільки позивач добровільно привіз дитину на територію України.

Згідно із частинами 1, 2 статті 12 Конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу - садка, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має постійні сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини, суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.

Судами встановлено, що ОСОБА_5 відвідує садочок, займається із вчителями малюванням, плаванням, гімнастикою.

Саме на підставі зазначених обставин суд дійшов висновку про те, що дитина прижилася у своєму новому середовищі.

За положеннями пункту "а" статті 5 Конвенції "права піклування" включають в себе права, які відносяться до турботи будь-якої особи щодо дитини, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а тому метою встановлення таких фактів є не визначення місця проживання дитини з певним батьком чи матір'ю, а з огляду на інтереси дитини, її комфортне проживання та сталі зв'язки в конкретному середовищі й країні.

Відтак фактами, які свідчать про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, є факти про її відвідування нею дитячого садка, гуртків, лікування в певних лікарів, психологічний і психічний стан, сімейні та дружні зв'язки, спілкування зі своїми однолітками тощо.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив з того, що позивачем не доведено факту незаконного переміщення неповнолітньої дитини, не надано доказів на підтвердження того, що піклування про дочку, яке здійснювалось у Сполученому Королівстві, було достатнім для її нормального розвитку та не завдавало шкоди дитині, а також не доведено факту порушення ОСОБА_4 встановлених Декларацією і Законом України "Про охорону дитинства" (2402-14) принципів піклування про дитину, а тому дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

З урахуванням вказаних норм колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги та вважає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.