Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Закропивного О.В., Лесько А.О.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Кіровського районного нотаріального округу Автономної Республіки Крим ОСОБА_5, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 березня 2012 року,

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що після смерті ії батька, ОСОБА_6, вона прийняла спадщину у вигляді 1/6 частини будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом від 8 квітня 1982 року № 689. Звернувшись 5 червня 2008 року до бюро технічної інвентаризації, їй стало відомо, що домоволодіння в цілому належить ії брату ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 21 грудня 2006 року. Вважає, що укладеним договором порушені ії права, просила визнати частково недійсним договір дарування в частині належної їй 1/6 частки будинку та визнати за нею право власності на цю частку.

Рішенням Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 25 січня 2012 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7, посвідчений 21 червня 2006 року державним нотаріусом Старокриміської державної нотаріальної контори Кіровського району Автономної Республіки Крим ОСОБА_5 і зареєстрований у реєстрі № 1825 у частині, що належить ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 8 квітня 1982 року, реєстровий № 689. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 березня 2012 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення районного суду з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що під час посвідчення договору дарування третьою особою - ОСОБА_5, не врахована частка будинку, що належала позивачці - ОСОБА_3, згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 8 квітня 1982 року, реєстровий № 689, чим порушено непорушне право власності останньої відповідно до ст. 321 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що за позивачем не зареєстровано право власності на 1/6 частки спірного будинку, оскільки видане їй 8 квітня 1982 року свідоцтво про право власності на спадщину за законом до цього часу не було зареєстровано ні у Золотополенській сільській раді, ні в органах технічної реєстрації, а також дійсним є свідоцтво про право власності на спірний будинок з надвірними будівлями від 27 червня 2006 року, видане на ім'я ОСОБА_7 і на підставі якого був оформлений та посвідчений нотаріусом договір дарування цього будинку.

Однак з висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

Установлено, що спадкоємцями після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 майна, зокрема, житлового будинку АДРЕСА_1 є в рівних частках ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, про що свідчить свідоцтво про спадщину за законом, видане 8 квітня 1982 року за № 689.

21 грудня 2006 року ОСОБА_7 та ОСОБА_4 уклали договір дарування домоволодіння з надвірними побудовами АДРЕСА_1, який був посвідчений приватним нотаріусом Старокримської державної нотаріальної контори Кіровського району Автономної Республіки Крим за реєстраційним № 1825.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст. 88 ЦК України (1963) основу особистої власності громадян становлять трудові доходи. Особиста власність громадян і право її спадкоємства охороняються державою. Майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства.

Відповідно до ст. 534 ЦК України (1963) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять, до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Згідно зі ст. 560 ЦК України (1963) спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави (статті 534, 553, 555 цього Кодексу).

Відсутність державної реєстрації право власності на 1/6 частки спірного будинку, не може бути підставою вважати, що ОСОБА_3 не набула такого права, оскільки саме свідоцтво про право на спадщину від 8 квітня 1982 року і є тим документом, яке підтверджує таке право. Крім того, нормами ЦК України (1963) (1540-06) не було передбачено обов'язкової державної реєстрації права власності на нерухоме майно після отримання свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину вцілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильно висновку про визнання недійсним договору дарування в частині, що належить ОСОБА_3, на підставі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 березня 2012 року скасувати, залишити в силі рішення Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим від 25 січня 2012 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.