Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого судді Макарчука М.А.

суддів: Диби В.Г., Леванчука А.О.,

Маляренка А.В., Юровської Г.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (далі - НКПІКЗ), третя особа - генеральний директор Громова Марина Едуардівна, про поновлення на роботі, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 квітня 2011 року та на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2012 року,

У лютому 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 3 березня 1989 року працював у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику на посадах: експедитора, інженера, молодшого наукового співробітника, а з 1 березня 1993 року на посаді старшого наукового працівника відділу вивчення історії духовної культури Києво-Печерської Лаври. 24 листопада 2010 року його було попереджено про скорочення посади, яку він займає, запропоновано перейти на посаду прибиральника території господарського сектору відділу матеріально-технічного та господарського забезпечення та попереджено, що у разі відмови від запропонованої посади він буде звільнений з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 КЗпП України. 30 листопада 2010 року профком НКПІКЗ розглянув питання про його попередження про звільнення з займаної посади, проте не надав згоди на його звільнення, зазначивши, що він має відповідну освіту за фахом, працює в заповіднику 21 рік, має значний досвід науково-дослідної та лекторської роботи, а тому має першочергові переваги перед тими працівниками, які були зараховані на наукові посади лише з липня 2010 року. Не дивлячись на це, наказом НКІПІКЗ № 297- 0 від 29 грудня 2010 року його звільнено з займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Позивач, вважаючи, що його звільнення з роботи проведено без згоди профкому, є незаконним, просив суд поновити його на посаді старшого наукового працівника відділу вивчення історії духовної культури, стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі середнього заробітку, починаючи з 24 січня 2011 року, та моральну шкоду в сумі 5000 грн.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2012 року, позовні вимоги залишено без задоволення.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що звільнення позивача із займаної посади відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства, його своєчасно попереджено про звільнення, запропоновано переведення на іншу роботу на даному підприємстві та враховано його кваліфікацію і продуктивність праці.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 працював на посаді старшого наукового працівника відділу вивчення історії духовної культури з 1 березня 1999 року по 24 січня 2011 року, що підтверджується копією його трудової книжки.

На підставі наказу Міністерства культури і туризму України від 27 вересня 2010 року «Про затвердження штатного розпису Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника з 1 жовтня 2010 року», відповідачем 29 грудня 2010 року видано наказ № 075-06 «Про попередження працівників щодо вивільнення у зв'язку зі зміною структури і штатного розпису та скороченням штату».

30 листопада 2010 року профком НКПІКЗ розглянувши, за заявою ОСОБА_3 питання про попередження про звільнення його з роботи, не дав своєї згоди на його звільнення, обґрунтувавши це тим, що ОСОБА_3 має відповідну освіту за фахом, працює в Заповіднику 21 рік, має значний досвід науково-дослідної та лекторської роботи та має першочергові переваги перед тими працівниками, які були зараховані на наукові посади лише з липня 2010 року

Наказом Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника від 29 грудня 2010 року позивача звільнено з роботи з підстав передбачених п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником, або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства, або перепрофілювання підприємства, установи організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно із роз'ясненнями, наданими у п. 15 постанови пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 6 листопада 1992 року (v0009700-92) розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу, крім випадків, передбачених ст. 43 і 43 (1) КЗпП. Звільнення погоджується з органом профспілки, яка утворена і діє на підприємстві, і членом якої є працівник.

Таким чином ст. 43 КЗпП України та п. 10 ч. 1 ст. 38 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" вимагають попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на розірвання трудового договору з працівником, який є членом професійної спілки, що діє на підприємстві, в установі та організації.

Як убачається з довідки, яка знаходиться в матеріалах справи (а.с.19), ОСОБА_3 дійсно є членом профспілкової організації Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

Частиною 9 ст. 43 КЗпП України визначено, що якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті.

З наявних в справі матеріалів убачається, що адміністрація, прийнявши рішення про звільнення позивача з роботи з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, в порушення вимог ст. 43 КЗпП України п. 10 ч. 1 ст. 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» до профсоюзного комітету з поданням про дачу ним своєї згоди на звільнення позивача з роботи не зверталась, звільнення було проведено без попередньої згоди профсоюзного комітету з урахуванням лише думки профспілкового органу, яка була ним висловлена при зверненні позивача до профкому з заявою, яка юридичного значення не має та не звільняє відповідача від обов'язку внесення подання профспілковому комітету про дачу ним згоди на звільнення позивача з роботи.

Суди першої та апеляційної інстанції, розглядаючи справу, в порушення вимог ч. 8 ст. 43 КЗпП України за відсутності в справі подання адміністрації до профсоюзного комітету та його рішення по цьому поданню, не зупинив провадження по справі, не запитав згоду виборного органу первинної профспілкової організації, розглянув спір по суті.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції суду про законність звільнення ОСОБА_3 за п. 2 ст. 41 КЗпП України не можна визнати законними і обгрунтованими.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України допущені судом першої інстанції помилки не усунув та в порушення вимог ч. 9 ст. 43 КЗпП України помилково залишив апеляційну скаргу без задоволення.

З урахуванням цього колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення відповідно до ст. ст. 336, 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.