6-14473св12 Про стягнення коштів за договором позики - 12.09.2012 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 вересня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року,

У листопаді 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду із вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 15 березня 2005 року ОСОБА_5 взяв у нього у борг кошти у сумі 160 тис. доларів США, про що надав йому розписку. Згідно розписки ОСОБА_5 зобов'язувався повернути йому грошові кошти у строк не пізніше 01 січня 2007 року та виплачувати проценти у розмірі 12% річних щоквартально. 23 жовтня 2007 року ОСОБА_5 повернув частину боргу у розмірі 110 тис. доларів США. Оскільки залишок боргу відповідача складає 50 тис. доларів США, позивач просив стягнути з ОСОБА_5 борг у сумі 288 тис. грн.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив стягнути солідарно 50 тис. доларів США з ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посилаючись на те, що ОСОБА_5 на момент укладення договору позики перебував у шлюбі із ОСОБА_4

У грудні 2009 року ОСОБА_4 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_6 та ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним, з тих підстав, що договір укладено у результаті зловмисної домовленості ОСОБА_6 та ОСОБА_5, з метою змінити розмір її частки у спільному з ОСОБА_5 майні, про поділ якого ведеться судовий спір. Вказала, що насправді такий договір не укладався і розписка, яка підтверджує його укладання, є фіктивною.

рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2010 року, первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 02 березня 2011 року вищевказані судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового судового розгляду ОСОБА_6, посилаючись на те, що ОСОБА_5 повернув йому половину боргу, відмовився від позовних вимог до нього.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 13 липня 2011 року провадження у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 закрито.

рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 вересня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 199 292 грн. 25 коп. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 сплачений судовий збір у сумі 1 700 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 30 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що частина коштів у розмірі 110 тис. доларів США, отриманих у борг від ОСОБА_6, була витрачена подружжям на придбання майнових прав на квартиру, кошти були витрачені в інтересах сім'ї, тому ОСОБА_4 повинна нести відповідальність по поверненню боргу разом з ОСОБА_5

З такими висновками судів погодитись повністю не можна, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

По справі встановлено, що 15 березня 2005 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений договір позики, що підтверджується розпискою (а. с. 5 т.1). За умовами договору позики ОСОБА_6 передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 160 тис. доларів США, строком до 01 січня 2007 року, а останній зобов'язався у вказаний строк повернути ці кошти та виплачувати проценти у розмірі 12% річних щоквартально.

17 березня 2005 року між ОСОБА_5 та ЗАТ «Українська будівельна компанія» було укладено договір № 14/6-1-21 купівлі-продажу майнових прав на отримання у власність новозбудованої квартири по АДРЕСА_1 за ціною 541 800 грн. (а. с. 124-128 т. 1).

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Аналіз зазначених норм матеріального права надає підстави для висновку, що при покладенні обов'язку на одного з подружжя, який не був стороною у договорі позики, доказуванню підлягає укладання договору позики та отримання позики для потреб та інтересів сім'ї.

Як вбачається з матеріалів справи договір позики був укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без присутності ОСОБА_4 (а. с. 5 т.1)

Стягуючи з ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 199 292 грн. 25 коп. на користь ОСОБА_6, суди виходили з факту перебування сторін у шлюбі на час укладання договору позики, а також на те, що ОСОБА_4 дала письмову згоду на укладення ОСОБА_5 договору купівлі-продажу майнових прав (а. с. 46 т. 2).

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Проте, суди не звернули увагу на те, що належні докази про укладення договору позики в інтересах сім'ї,позивачем не надані.

Скасовуючи попереднє рішення у даній справі, колегія Верховного Суду України в ухвалі від 2 березня 2011 року зазначила, що суду слід було з'ясувати, чи давала відповідач ОСОБА_5 свою письмову згоду для укладення зазначеного вище договору позики. При цьому суду слід врахувати, що сама по собі розписка є переконливим доказом укладення та виконання договору позики у спорі між його сторонами, однак відповідно до положень ст. 212 ЦК України підлягає належній оцінці у взаємозв'язку з іншими доказами у справі у спорі щодо інших осіб.

Всупереч вимог ч. 4 ст. 338 ЦПК України, згідно якої висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи, суди не врахували висновків суду касаційної інстанції та безпідставно задовольнили позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5, яка не є стороною договору позики та згоди на його укладення не давала.

За таких обставин рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5 підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволені позову. У частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним ухвалені у справі судові рішення слід залишити без змін, оскільки суди обґрунтовано вважали, що правові підстави для задоволення цього позову не доведені.

Керуючись ст. ст. 333, 337, 341, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 вересня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року в частині задоволення позову ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення боргу скасувати та ухвалити у справі нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення боргу.

У решті рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 вересня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 лютого 2012 року залишити без змін.