Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Висоцької В.С.,

суддів: Гримич М.К., Маляренка А.В.,

Савченко В.О., Умнової О.В.

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року,

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на Ѕ частину від 18/30 частин будинку АДРЕСА_1.

В обґрунтування позову зазначила, що з 26 травня 2000 року по 14 січня 2004 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, тому набуте 16 листопада 2002 року майно є спільною сумісною власністю подружжя.

На підставі договору дарування від 16 листопада 2002 року, укладеному між ОСОБА_6, який діяв по довіреності від імені ОСОБА_7 та ОСОБА_4, останній одержав в дар 18/30 частин будинку АДРЕСА_1. Проте фактично мало місце укладення договору купівлі-продажу, а не дарування.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 листопада 2011 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 18/30 частин будинку АДРЕСА_1, укладений 16 листопада 2002 року між ОСОБА_6, діючим за дорученням від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_4, визнано його договором купівлі-продажу.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину від 18/30 частин будинку АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину від 18/30 частини будинку АДРЕСА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Рішення в частині визнання договору дарування 18/30 частини будинку недійсним, визнання дійсним договору купівлі-продажу будинку не оскаржується, тому не ревізується судом касаційної інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину від 18/30 частини будинку апеляційний суд виходив з того, що спірне майно було придбано за кошти відповідача, отримані від відчуження будинку АДРЕСА_2, який належав йому особисто, позивачем не доведено придбання вказаної частки будинку за спільні кошти.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що з 26 травня 2000 року по 14 січня 2004 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

Згідно договору дарування від 16 листопада 2002 року, укладеного між ОСОБА_6, який діяв по довіреності від імені ОСОБА_7 та ОСОБА_4, останній одержав в дар 18/30 частин будинку АДРЕСА_1 (а.с.8 т.1).

Судом встановлено укладення не договору дарування, а договору купівлі-продажу, що сторонами не оспорюється (а.с.9 т.1).

Правовідносини сторін урегульовані Кодексом про шлюбу та сім'ю України (2006-07) 1969 року.

Згідно ст. 22 КпШС України в редакції, яка діяла на момент виниклих правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Указаною нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).

Відповідно до ст. 24 КпШС України роздільним майном подружжя визнається майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, та є власністю кожного з них.

Підстав для визнання спірної частини квартири роздільним майном подружжя згідно зі ст. 24 КпШС України апеляційний суд не встановив і в рішенні не навів.

Апеляційний суд вважав доведеним, що спірне майно було придбано за кошти відповідача, отримані від відчуження будинку АДРЕСА_2, який належав йому особисто, проте зазначене майно не підпадає під визначення роздільного майна, передбаченого ст. 24 КпШС України.

Крім того, суд не дав оцінку доводам позивача, яка зазначала, що 06 листопада 2002 року від імені ОСОБА_8 продала квартиру та відповідно до доручення отримала кошти в розмірі 23 017 грн., які за згодою відповідача були вкладені в придбання спірного будинку та здійснення робіт по ремонту та благоустрію спірного будинку (а.с. 173-176 т.1).

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що спірна частина будинку належить на праві особистої власності відповідачу, є передчасним.

Оскільки рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, апеляційним судом неповно з'ясовані питання, які мають істотне значення для правильного вирішення спору і застосування норм права, які підлягали застосуванню, зокрема статтями 22, 24 КпШС України, в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.