Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Амеліна В.І., Карпенко С.О.,

Гончара В.П., Нагорняка В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом вільної профспілки публічного акціонерного товариства «СНВО ім. М.В. Фрунзе» в інтересах ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «СНВО ім. М.В. Фрунзе» про визнання наказу незаконним, зміну причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 24 січня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 15 березня 2012 року,

У жовтні 2011 року вільна профспілка ПАТ «СНВО ім. М.В. Фрунзе» звернулась до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до ПАТ «СНВО ім. М.В. Фрунзе» про визнання наказу незаконним, зміну причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Позивач посилався на те, що ОСОБА_3 працював котельником 3 розряду котельно-зварювального цеха №24 ВАТ «Сумське НВО ім. М.В.Фрунзе». Наказом від 3 грудня 2009 року №9298/ОК ОСОБА_3 було звільнено з роботи у зв'язку із скороченням штату працівників за п.1 ст. 40 КЗпП України. Рішенням апеляційного суду Сумської області від 26 квітня 2011 року визнано незаконним звільнення ОСОБА_3 та поновлено його на роботі.

Не бажаючи продовжувати працювати на вказаному підприємстві, 3 червня 2011 року, ОСОБА_3 звернувся до роботодавця із заявою про звільнення з роботи за власним бажанням внаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю (ч.3 ст. 38 КЗпП України). Дану заяву він подав до профспілкового органу, який направив її роботодавцю.

Проте, відповідач своїм наказом від 2 вересня 2011 року звільнив ОСОБА_3 з роботи на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України (прогул).

Враховуючи вказане, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення ОСОБА_3 за прогули, визнати формулювання причин звільнення за прогули таким, що не відповідає чинному законодавству, зобов'язати відповідача звільнити ОСОБА_3 на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України з 3 червня 2011 року та стягнути вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 24 січня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 15 березня 2012 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати вказані судові рішення, з підстав неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судові рішення не відповідають вказаним вимогам.

Судами встановлено, що наказом №928/ОК від 3 грудня 2009 року відповідач звільнив позивача, у зв'язку зі скороченням штату працівників за п.1 ст. 40 КЗпП України. Рішенням апеляційного суду Сумської області від 26 квітня 2011 року, ОСОБА_3 було поновлено на роботі на посаді котельника 3 розряду зварювального цеху №24 ВАТ «СНВО ім. М.В.Фрунзе» і на його користь було стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 11764 грн.

На виконання вказаного рішення суду, наказом №5673/ОК ОСОБА_3 був поновлений на роботі з 3 червня 2011 року.

3 червня 2011 року ОСОБА_3 через профспілку подав заяву про звільнення з роботи на підставі п.3 ст. 38 КЗпП України.

5 серпня 2011 року відповідачем було внесено подання до профспілки для надання згоди на звільнення ОСОБА_3 за прогули без поважних причин, оскільки на день складання подання працівником не надано підтверджуючих документів щодо поважних причин відсутності на роботі.

17 серпня 2011 року на адресу відповідача від профспілки надійшла письмова відмова у наданні згоди на звільнення ОСОБА_3 за прогули.

Наказом №7962/ВК від 2 вересня 2011 року ОСОБА_3 було звільнено з роботи за прогули без поважних причин, оскільки з 3 червня 2011 року і на день винесення наказу він був відсутній на роботі без поважних причин.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що роботодавцем не допущено порушень вимог трудового законодавства й колективного договору відносно ОСОБА_3 на день подання ним заяви про звільнення за ч.3 ст. 38 КЗпП України. Позивач без поважних причин не приступив до роботи з 3 червня 2011 року й до дня його звільнення, профспілковий комітет необґрунтовано не надав згоди на звільнення за п.4 ст. 40 КЗпП України, що надавало відповідачу право на звільнення із зазначених підстав.

Проте з такими висновками погодитись не можна.

Згідно із ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Тобто дана стаття передбачає дві групи випадків, за яких роботодавець, зобов'язаний звільнити працівника з визначеної останнім дати: за наявності підстав, які унеможливлюють подальше продовження роботи, та у випадку невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. На ці випадки обов'язок працівника за два тижні попереджати власника або уповноважений ним орган про наступне звільнення за власним бажанням не поширюється.

Встановлено, що 3 червня 2011 року ОСОБА_3 написав заяву про його звільнення з роботи на підставі п.3 ст. 38 КЗпП України з огляду на порушення законодавства про працю, що були допущені роботодавцем при його звільненні.

Незважаючи на це, відповідач наказу про звільнення його за власним бажанням не видав, а 2 вересня 2011 року звільнив позивача за прогули, вчинені з дня звернення із заявою про звільнення.

Згідно зі ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення прогулу.

Як вбачається з наказу №7962/ВК від 2 вересня 2011 року, звільнення позивача відбулося через 3 місяці після виявлення дисциплінарного порушення, чим порушено вимоги ст. 148 КЗпП України.

Суд першої інстанції, у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України, зазначені положення закону до уваги не взяв; не перевірив і належним чином не з'ясував чи були підстави для звільнення позивача з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам; не з'ясував чи додержані вимоги передбачені статтями 147, 148, 149 КЗпП України щодо з'ясування обставин невиходу на роботу, отримання від позивача письмового пояснення з приводу відсутності на роботі та розгляду пояснення, а також щодо додержання строків передбачених ст. 148 КЗпП України.

Крім того, згідно з вимогами ч. 1 і ч. 7 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 4 ст. 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Судом встановлено, що відповідно до листа від 16 серпня 2011 року №113/11 Вільна профспілкова спілка працівників ПАТ «СНВО ім. М.В. Фрунзе» не дала згоди роботодавцю на звільнення позивача.

Таке рішення профспілкою обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 3 червня 2011 року звернувся до роботодавця із заявою про звільнення за власним бажанням внаслідок невиконання роботодавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 КЗпП України). Вказана заява була направлена разом із супровідним листом Вільної профспілки ВАТ «Сумське НВО ім. М.В. Фрунзе» від 3 червня 2011 року №80/11. З огляду на зазначене, роботодавець зобов'язаний був звільнити працівника 3 червня 2011 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Проте станом на дату розгляду подання заява ОСОБА_3 не задоволена, трудова книжка працівникові не повернута. До того ж у поданні ставиться питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності з порушення строків, визначених ч. 1 ст. 148 КЗпП України.

Проте, суд першої інстанції не врахував те, що власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди профспілкового комітету лише у разі, якщо в рішенні цього виборного органу немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, а не за обставин неправильного його обґрунтування.

Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Дані про розмір виплат за останні два календарні місяці роботи ОСОБА_3 або розрахунок середньомісячної заробітної плати в матеріалах справи відсутні.

За таких обставин, фактичні обставини, які мають значення для вирішення позовних вимог про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку судом не встановлено.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги; в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 24 січня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 15 березня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.