Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.

суддів: Горелкіної Н.А., Євтушенко О.І.,

Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа орган опіки та піклування Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні та володінні власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2012 року,

У липні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа орган опіки та піклування Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні та володінні власністю.

Зазначав, що він та ОСОБА_5 є власниками квартири АДРЕСА_1.

Відповідачка самовільно займає спірне житло, чим створює перешкоди позивачу в користуванні його майном.

В зв'язку з викладеним та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просить суд виселити відповідачку з квартири АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_5 сплатити борг за комунальні послуги за час незаконного проживання в цій кватирі.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 6 лютого 2012 року у позові відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2012 року рішення місцевого суду скасовано в частині вирішення позовних вимог про виселення та ухвалено нове рішення в цій частині, яким: виселено ОСОБА_5 разом із неповнолітньою дитиною з квартири АДРЕСА_1 в належну їм квартиру АДРЕСА_2, а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові місцевий суд, виходив з того, що відповідачку разом із неповнолітньою дитиною не може бути переселено в квартиру АДРЕСА_2, оскільки вказана квартира непридатна для проживання в ній дитини з урахуванням стану її здоров'я.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог про виселення та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що внаслідок дій відповідачки позивач обмежений у користуванні належною йому на праві власності квартирою, тому його право підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_5 разом із неповнолітньою донькою.

Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак, у порушення норм ст.ст. 214, 215 ЦПК України апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про виселення не встановив у рішенні, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зокрема, дійшовши висновку про те, що відповідачка та її неповнолітня дитина проживають на підставі усної домовленості із ОСОБА_4, між сторонами не укладалося угод про взаємну передачу прав та обов'язків щодо користування спірним жилим приміщенням, а також про відсутність підстав для користування відповідачкою власністю ОСОБА_4 як члена сім'ї позивача, не встановив правового статусу відповідачки (особа, яка самоуправно чи як член сім'ї власника вселилася до квартири, тимчасова мешканка, наймач), апеляційний суд вирішив спір згідно з нормою ст. 391 ЦК України та не зазначив правову підставу її виселення, зокрема: чч. 1, 3 ст. 116, ст.ст. 98, 99, 157, 169 ЖК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про непорушність права власності і його захист в обраний позивачем спосіб, не врахував, що положення ст.ст. 319, 321 ЦК України передбачають обов'язок власника використовувати своє право, не порушуючи при цьому вимоги закону, права й інтереси інших осіб та здійснення захисту свого права в порядку, передбаченому законом.

Проте висновок апеляційного суду про захист права власності ОСОБА_4 в обраний ним спосіб шляхом задоволення негаторного позову відповідно до ст. 391 ЦК України не можна визнати обґрунтованим, оскільки зазначена норма не є самостійною підставою для виселення особи з належного власнику будинку (квартири), ураховуючи, що правовідносини щодо користування жилим приміщенням регулюються нормами Житлового кодексу України (5464-10) та відповідними нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідно до норм ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Ураховуючи те, що судом апеляційної інстанції належним чином не перевірені доводи сторін щодо підстав вселення і проживання відповідачки та її неповнолітньої дитини у спірній квартирі, їх правовий статус як осіб, які тривалий час проживають в спірній квартирі, не зазначено правову норму, яка є підставою для виселення, не з'ясовано з яких підстав, передбачених нормами ЖК України (5464-10) , позивач має право порушити питання про виселення ОСОБА_5 разом із неповнолітньою дитиною, а тому його висновок про часткове задоволення позову є передчасним.

Таким чином, допущені апеляційним судом при вирішені цієї справи порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення.

З огляду на викладене, ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним й обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 березня 2012 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.