Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С., суддів:Колодійчука В.М., Умнової О.В., Савченко В.О., Фаловської І.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2012 року,

У лютому 2010 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 20 лютого 2008 року вона уклала з ОСОБА_7 договір дарування будинку по АДРЕСА_1, що належав їй на праві приватної власності. У травні 2009 року відповідач вигнала ОСОБА_6 з вказаного будинку і з того часу остання в ньому не проживає. Посилаючись на те, що під час укладення оспорюваного правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, просила визнати зазначений договір недійсним.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2012 року, позов ОСОБА_6 задоволено: визнано договір дарування будинку по АДРЕСА_1, укладений 20 лютого 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Нікітіним Р.В. за реєстровим номером 814 - недійсним.

У касаційній скарзі заявник порушує питання про скасування ухвалених судових рішень, мотивуючи свою вимогу порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, та просить ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтями 213, 214 ЦПК України передбачено, що рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте судові рішення вказаним вимогам повністю не відповідають.

Судом встановлено, що 20 лютого 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладений договір дарування жилого будинку по АДРЕСА_1 (а.с.10).

Відповідно до висновку комплексної судової психолого-психіатричної експертизи № 465 від 10 жовтня 2011 року у ОСОБА_6 протягом лютого 2008 року мали місце ознаки церебрального атеросклерозу зі зниженням когнітивних функцій на фоні низького загальноосвітнього рівня, внаслідок чого вона не могла в повній мірі розуміти та усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, в тому числі і 20 лютого 2008 року, у момент підписання договору дарування свого будинку (а.с.136-145).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що на час укладення договору дарування будинку по АДРЕСА_1, ОСОБА_6, якій виповнилося 81 рік, у силу хвороби не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а тому визнав правочин недійсним відповідно до положення ч. 1 ст. 225 ЦК України.

Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам закону й матеріалам справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Звернувшись до суду з позовом, позивач на підставі зазначеної норми закону просила визнати недійсним договір дарування квартири, посилаючись на те, що під час укладення оспорюваного правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

В п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Відповідно до висновку комплексної судової психолого-психіатричної експертизи № 465 від 10 жовтня 2011 року вбачається, що ОСОБА_6 усвідомлювала те, що уклала з ОСОБА_7 договір дарування будинку по АДРЕСА_1.

З рішень Центрального районного суду від 22 жовтня 2009 року та апеляційного суду Миколаївської області від 28 січня 2010 року, якими відмовлено ОСОБА_6 у задоволені її позову до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування, вбачається, що вона розуміла значення своїх дій, але мала на меті укладання договору купівлі-продажу, а не дарування та договору довічного утримання.

Проте суди обох інстанцій всупереч вимогам ст. 212 ЦПК України та зазначеним роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України не встановили достовірно, чи усвідомлювала позивач значення своїх дій та чи могла вона керувати ними, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Ураховуючи вказане, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення у справі ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим підлягають скасуванню відповідно до вимог ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 24 січня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.