Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 18 жовтня 2011 року,

У січні 2011 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 11 січня 2008 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за яким останній надано у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності 15 тис. грн. зі строком повернення до 10 січня 2011 року та оплатою 0,0001% річних. Для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 цього ж дня між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Прийняті на себе зобов'язання щодо погашення кредиту та нарахованих відсотків позичальник не виконав. Письмові вимоги банку до позичальника та поручителя залишились без задоволення. У зв'язку із цим позивач просив, з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути солідарно з відповідачів на його користь суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 50 348 грн. 02 коп., а саме: основний борг у сумі 9 629 грн. 50 коп., відсотки за користування кредитними коштами у сумі 3 200 грн., щомісячна комісія у сумі 5 512 грн. 50 коп., пеня у сумі 32 005 грн. та понесені ним судові витрати.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 жовтня 2011 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 9 629 грн. 50 коп., щомісячну комісію у розмірі 5 512 грн. 50 коп., неустойку за несвоєчасне погашення кредиту у розмірі 9 629 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти суми неустойки за несвоєчасне погашення кредиту та стягнення відсотків за користування кредитними коштами відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов частково та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків за користування кредитом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у порушення п. 4.6 кредитного договору від 11 січня 2008 року ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», нарахувавши станом на 4 жовтня 2010 року відсотки за користування кредитом за процентною ставкою 36% річних, письмово не попередив ОСОБА_3 про зміну відсоткової ставки; враховуючи, що основне зобов'язання не виконувалося позичальником у період з 1 січня 2010 року по 1 січня 2011 року, відтак до стягнення підлягає неустойка у розмірі 9 629 грн. у межах строку позовної давності за основним зобов'язанням.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 11 січня 2008 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за яким останній надано у тимчасове користування 15 тис. грн. зі строком повернення до 10 січня 2011 року та оплатою 0,0001% річних. Для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 цього ж дня між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки.

Згідно п. 4.9 кредитного договору сторони підписанням цього договору домовилися, що у випадку непогашення, несвоєчасного погашення або погашення не в повному обсязі трьох поспіль щомісячних платежів по погашенню позичкової заборгованості та/або процентів за користування кредитними ресурсами та/або щомісячних комісійних винагород, за користування кредитними ресурсами застосовується процентна ставка у розмірі 36 процентів річних та подальше нарахування процентів проводиться за вказаною новою процентною ставкою, починаючи з одинадцятого числа місяця, в якому позичальник не сплатив або несвоєчасно сплатив або сплатив не в повному обсязі третій поспіль вищевказаний платіж. При цьому позичальник підписанням цього договору підтверджує, що для вказаного вище застосування нової процентної ставки не вимагається підписання сторонами будь-яких інших додаткових документів, крім цього договору.

Пунктом 6.1 кредитного договору сторони погодили, що за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1% від простроченої суми за кожний день прострочення.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Суди у порушення вимог статей 214- 215, 315 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернули, як і на положення ст. 627 ЦК України, якою визначено свободу договору, а саме відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості; дійшли передчасного висновку про те, що банком було змінено відсоткову ставку за кредитом в односторонньому порядку (не звернувши уваги на те, що була договірна домовленість сторін).

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 березня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 18 жовтня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.