Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Гончара В.П., Нагорняка В.А.,

Карпенко С.О., Олійник А.С.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5, про стягнення коштів за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2011 року,

У червні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.

Позивач зазначав, що ОСОБА_4 позичив у нього 100 000 дол. США, що підтверджується Договором займу від 29 лютого 2008 року, написаного власноручно відповідачем. ОСОБА_4 зобов'язувався повернути вказані кошти до 01 листопада 2008 року. Оскільки останній ухиляється від виконання зобов'язання за вказаним договором, позивач просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь 761140 грн. та відшкодувати судові витрати, пов'язані із розглядом справи.

У березні 2010 року ОСОБА_4, через свого представника звернувся до суду із зустрічною позовною заявою.

ОСОБА_4 посилався на те, що у 2002 році він отримав у борг від ОСОБА_3 2000 дол. США, без умови сплати відсотків за користування ними, на невизначений термін. Вказував, що борг ним було повернуто у 2004 році у повному обсязі. Проте, у 2008 році ОСОБА_3 почав вимагати у нього кошти у розмірі 100000 дол. США, пояснивши, що вказана сума є відсотками за весь час користування коштами, взятими у 2002 році у нього в борг. Оскільки він не погоджувався, ОСОБА_3 погрозами примусив його написати Договір займу від 29 лютого 2008 року, зауважуючи, що фактично ніякі кошти у розмірі 100 000 дол. США йому ніколи не передавалися, і що при підписанні Договору займу він перебував у стані шоку, оскільки боявся реалізації погроз щодо себе та членів своєї родини, висловлених з боку ОСОБА_3

Враховуючи вказане, ОСОБА_4 просив визнати Договір займу від 29 лютого 2008 року недійсним з моменту його підписання.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 серпня 2011 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5, про стягнення коштів за договором позики відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним задоволено. Визнано недійсним договір займу від 29 лютого 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, з моменту його вчинення - 29 лютого 2008 року. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати у розмірі 54 грн.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2011 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 серпня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 800 000 грн. боргу, 1700 грн. судового збору, 250 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи в суді першої інстанції та 850 грн. судового збору і 120 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а всього 802920 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, з підстав неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що 29 лютого 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошей.

За умовами вказаного договору, ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 гроші в сумі 100 000 дол. США, які передані до підписання договору зі строком виплати боргу до 1 листопада 2008 року.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що під час укладення договору гроші не передавались. Укладення договору не було спрямоване на реальне настання правових наслідків.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вірно виходив з того, що факт отримання ОСОБА_4 коштів у розмірі 100 000 дол. США від ОСОБА_3 підтверджується письмовим доказом - договором позики, який написаний власноручно ОСОБА_4 та керуючись ст.ст. 1047, 1049 ЦК України, дійшов вірного висновку, що між сторонами склалися правовідносини із договору позики.

Такі висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, які перевірені доказами та яким дана належна правова оцінка.

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом (1618-15) , звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (1618-15) .

У відповідності до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України).

Частина 2 статті 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що згідно з договором позики від 29 лютого 2008 року ОСОБА_4 взяв у ОСОБА_3 в борг кошти в розмірі 100 000 дол. США та зобов'язався повернути їх до 1 листопада 2008 року. У визначений договором строк ОСОБА_4 своїх зобов'язань не виконав, кошти не повернув.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову ОСОБА_4, оскільки письмова розписка написана власноручно ОСОБА_4 є належним доказом, що свідчить про укладення сторонами договору позики і підтверджує передачу грошей позикодавцем позичальнику. При цьому, факт написання розписки саме ОСОБА_4 жодним чином не було спростовано.

Статтею 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вказаних норм, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги та вважає, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права безпідставні.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2011 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.