6-48577ск11 Про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу - 16.05.2012 Прийняття

Суддів:Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Савченко В.О., Умнової О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом прокурора Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_19 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 червня 2011 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2011 року, -

У лютому 2011 року прокурор Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації звернувся до суду з позовом в якому просив визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки відповідачів, визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок від 17 червня 2009 року, витребувати у ОСОБА_19 земельну ділянку загальною площею 28 га, загальною вартістю 48972000 грн., кадастровий номер 3223151000:05:007:0112 та повернути її до земель державної власності Обухівської районної державної адміністрації.

Позов мотивований тим, що розпорядженнями голови Обухівської районної державної адміністрації №35 від 16 січня 2009 року затверджено розроблений ТОВ «Дельта 2003» проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_20, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_21 земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області площею по 2 га кожна, загальною площею 28 га. На вказані земельні ділянки відповідачам видано державні акти, які 9 червня 2009 року пройшли державну реєстрацію. В подальшому між ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_20, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_21, з однієї сторони, та ОСОБА_19, з іншої сторони, були укладені договори купівлі-продажу, на підставі яких останній купив 14 земельних ділянок загальною площею 28 га, отримав державний акт на вказану земельну ділянку, який пройшов державну реєстрацію. Вказані земельні ділянки площею 28 га, розташовані в межах Канівського водосховища та річки Дніпро, частково межуючи із водами, такі земельні ділянки відносяться до земель водного фонду, знаходяться в межах 100-метрової прибережної водозахисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро, згідно п. «д» ч. 4 ст. 84 3емельного кодексу України не підлягають передачі у приватну власність.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 червня 2011 року вищевказаний позов задоволений частково. Визнані недійсними державні акти на земельні ділянки на ім'я ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_20, ОСОБА_18, ОСОБА_17В, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_19 та договори купівлі продажу земельних ділянок, укладені між продавцями ОСОБА_15, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_20, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_18, ОСОБА_8 та покупцем ОСОБА_19

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2011 року апеляційна скарга ОСОБА_19 відхилена, рішення місцевого суду залишено без змін.

ОСОБА_19, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на невірне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, заперечення на неї, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням голови Обухівської районної державної адміністрації №35 від 16 січня 2009 року затверджено розроблений ТОВ «Дельта 2003» проект землеустрою щодо відведення у власність 14-ти громадянам, а саме: ОСОБА_15, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_20, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_21, ОСОБА_17, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_18, ОСОБА_8 земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області площею по 2 га кожна, загальною площею 28 га.

9 червня 2009 року вказані особи отримали державні акти на право власності на земельні ділянки.

17 червня 2009 року ОСОБА_15, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_20, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_21, ОСОБА_17, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_18, ОСОБА_8 продали належні їм земельні ділянки ОСОБА_19 Останній отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 серпня 2009 року.

За результатами проведення перевірки прокуратурою Обухівського району Київської області було виявлено, що земельні ділянки, передані у приватну власність ОСОБА_15, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_20, ОСОБА_5, ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_21, ОСОБА_17, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_18, ОСОБА_8 та відчужені ОСОБА_19 за договорами купівлі-продажу від 17 червня 2009 року відносяться до земель водного фонду, знаходяться в межах прибережної захисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро та безпосередньо накладаються на водне русло, що підтверджується протоколом огляду від 8 жовтня 2010 року, згідно якого зазначені земельні ділянки загальною площею 28 га, розташовані в межах півострова, який з трьох боків безпосередньо межує з водами Канівського водосховища, і частина земельних ділянок однією стороною розташована в межах півострова, а іншою в межах Канівського водосховища річки Дніпро.

З план-схеми розташування земельних ділянок, складеною ПП «Фокус-2002» вбачається, що усі спірні земельні ділянки розташовані в межах 100 метрової прибережної водозахисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 18 травня 2011 року №513 розпорядження голови цієї ж районної державної адміністрації від 16 січня 2009 року №35 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14-ти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради» скасовано.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, частково задовольняючи вимоги позову виходив з того, що усі спірні земельні ділянки, розташовані в межах 100 метрової прибережної водозахисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро, тому відносяться відповідно до п. б ч.1 ст.58 ЗК України до земель водного фонду та згідно з п. д ч.4 ст.84 ЗК України не підлягають передачі у приватну власність. Спірні земельні ділянки були передані у власність відповідачам з порушенням встановленого порядку та вимог закону. Розпорядження голови Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 16 січня 2009 року №35 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14-ти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради», на підставі якого відповідачі отримали державні акти на право власності на земельні ділянки скасовано розпорядженням цієї ж районної державної адміністрації від 18 травня 2011 року №513, за результатами розгляду протеста прокурора.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони зроблені судами без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки наданих ними доказів, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Судами попередніх інстанцій, при розгляді даної справи, не врахована та обставина, що державний акт на право власності на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт.

Державні акти на право власності на спірні земельні ділянки видані відповідачам на підставі розпорядження голови Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 16 січня 2009 року №35 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14-ти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради», скасованого розпорядженням цієї ж районної державної адміністрації від 18 травня 2011 року №513.

Згідно позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та Законами України.

Відповідно до ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції України (254к/96-ВР) або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

В пункті 5 рішення №7-рп/2009 (v007p710-09) Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп (v001p710-97) .

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. (п.5 рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (v007p710-09) ).

Суди попередніх інстанції зазначених норм чинного законодавства та правової позиції Конституційного Суду України не врахували, не надали їм належної правової оцінки з урахуванням правовідносин, що виникли між сторонами. Не встановили та не перевірили чи визнаний незаконним у судовому порядку ненормативний правовий акт місцевого самоврядування, на підставі якого відповідачам були видані державні акти, та який є актом одноразового застосування.

Визнавши недійсними державні акти на право власності на спірні земельні ділянки суд першої інстанції не перевірив доведеність факту незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого вони видані.

Не перевірив вказаних обставин і апеляційний суд.

Крім того, при постановленні оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанції не враховано наступне.

Згідно ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі,

зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Статтею 59 ЗК України передбачено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Стаття 60 ЗК України в редакції, що діяла на момент виникнення спірних

правовідносин, передбачала, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Аналогічні положення визначалися в ст. 88 Водного кодексу України - з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Частинами 5-6 ст. 87 Водного кодексу України передбачено, що зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Згідно ст. 88 Водного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.

Згідно пункту 2 ст. 58 Земельного кодексу України: для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року №486 (486-96-п) затверджено Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, яким визначено, що цей Порядок встановлює єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них. У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88 - 91 Водного кодексу України. Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації.

Відповідно до наведених вимог законодавства водоохоронна зона із прибережною захисною смугою, як об'єкт права, існує з моменту її визначення як такого в порядку, передбаченому законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи принцип допустимості засобів доказування допустимим засобом доказування наявності водоохоронної зони та/або прибережної захисної смуги, в якості складової водоохоронної зони, має бути проект встановлення водоохоронної зони (прибережної захисної смуги), або кадастровий план земельної ділянки, на якій відображено таку зону (смугу), або містобудівна документація, яка передбачає зазначене вище.

Висновки судів не можуть ґрунтуватись на припущеннях наявності такої водоохоронної зони, прибережної захисної смуги та земель водного фонду, а підлягають дослідженню та встановленню.

Віднесення земель до відповідної категорії, здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. 1 ст.20 ЗК України).

Даний факт щодо спірних земель судами попередніх інстанцій не досліджувався. З тексту розпорядження Обухівської РДА №235 від 16 січня 2009 року вбачається перебування спірної земельної ділянки на момент розпорядження нею в категорії сільськогосподарських земель, а не земель водного фонду.

Статтею 87 Водного кодексу України контроль за створенням водоохоронних зон прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій покладено на місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети рад, органи охорони навколишнього природного середовища. Проекти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених організацій за рахунок різних джерел фінансування, узгоджуються з органами охорони навколишнього природного середовища, використання земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами та затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Межі земельних ділянок, на які розповсюджуються права будь-яких фізичних чи юридичних осіб або органів місцевого самоврядування, у тому числі, зони спеціальних обмежень щодо використання земель, повинні бути визначені у відповідності до існуючих вимог. За відсутності встановлених меж земельних ділянок спеціального обмеження (меж прибережних захисних смуг) порушення або перетин таких меж є неможливим.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що обов'язкове погодження відведення земельних ділянок з природоохоронними органами, в разі відведення земель водного фонду, з органами водних ресурсів закріплено ст. 186-1 ЗК України.

Частина 9 ст. 118 ЗК України в редакції станом на 16 січня 2009 року, передбачала, що проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Аналогічні положення були відображені в п. 9 постанови Кабінету Міністрів України №677 від 26 травня 2004 року (677-2004-п) , що проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини.

Таким чином закон, станом на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачав у якості обов'язкового наявність погоджень проекту землеустрою іншими органами.

За таких обставин, вбачається необґрунтованим висновок апеляційного суду, що при прийняті зазначеного вище розпорядження не було прийнято до уваги відсутність обов'язкових для відведення у власність земельних ділянок погоджень компетентних органів: Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області, Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, якими відмічалося, що відведення земельних ділянок відповідачам можливе лише при умові розробки та затвердження в установленому порядку проекту водоохоронної зони з визначенням водоохоронної зони Канівського водосховища відповідно до ст. 88 Водного Кодексу України.

Апеляційний суд прийшов до передчасного висновку, що оскільки проект відведення даної земельної ділянки не був належним чином погоджений з природоохоронним органом та органом водних ресурсів, він не підлягав затвердженню.

Проект землеустрою був погоджений Державним управлінням охорони

навколишнього природного середовища в Київській області, що підтверджується матеріалами справи. Інших погоджень, крім погоджень з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини, закон не передбачав.

В обов'язок фізичної особи, якій передається у власність земельна ділянка

поруч із водним об'єктом, не може бути покладено ініціювання розробки проекту землеустрою водоохоронної зони та прибережної захисної смуги для визначення меж ділянки спеціального обмеження. Така фізична особа не може нести відповідальність за дії або бездіяльність органів державної влади з цього питання, що спростовує також висновки судів попередніх інстанцій про неналежне погодження проекту відведення земельних ділянок фізичними особами з природоохоронним органом та органом водних ресурсів, виходячи із тексту листів-погоджень цих органів.

Організація роботи по винесенню в натуру та влаштуванню прибережних

захисних смуг вздовж річок віднесено Законом до виключної компетенції районних рад (п.4 ч.1 ст. 9 Водного кодексу України).

Відповідно до ч. 7 ст. 87 Водного кодексу України саме виконавчі комітети місцевих рад зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України

чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року (475/97-ВР) ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, Перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції (995_004) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції (995_004) , право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32 - 35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції (995_004) вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції» (995_004) .

Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2007 року, на підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовував рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» та зазначив, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

ОСОБА_19 виступив покупцем оспорюваних прокурором Обухівського району земельних ділянок згідно укладених та нотаріально посвідчених оплатних договорах купівлі-продажу нерухомого майна. Будь-яких порушень процесу укладення, нотаріального посвідчення договорів та реєстрації права власності за ОСОБА_19 прокурором Обухівського району наведено не було, а судами не досліджувалось.

Відповідно до ч. 1 ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Частина 1 ст. 388 ЦК України надає право на витребування майна у власника якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), крім випадків, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Зі змісту оспорюваних договорів та державних актів на право приватної власності на землю вбачається, що Обухівська районна державна адміністрація затвердила проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14 фізичним особам та передала останнім у приватну власність земельні ділянки. Обставини щодо вибуття земельних ділянок з володіння власників не з їхньої волі судами не досліджувалися.