Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Пшонки М.П., суддів:Мазур Л.М., Маляренка А.В., Матвєєвої О.А.,Юровської Г.В., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2011 року,

У січні 2009 року ОСОБА_8 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 25 травня 2000 року відповідач позичив у нього грошові кошти в розмірі 4 172 грн. для власних потреб, які зобов'язався повернути до 25 липня 2000 року, що підтверджено відповідною розпискою. Проте у строк ОСОБА_7 гроші не повернув, а домовився повертати борг частками. Останній платіж він здійснив у жовтні 2006 року, всього повернув позивачу 350 грн. Посилаючись на ці обставини, після уточнення позовних вимог ОСОБА_8 просив стягнути з ОСОБА_7 15 898 грн. 52 коп. з урахуванням суми боргу, індексу інфляції та 3% річних.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалені у справі судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Судами встановлено, що 25 травня 2000 року ОСОБА_7 позичив у ОСОБА_8 грошові кошти в розмірі 4 172 грн. для власних потреб, які зобов'язався повернути до 25 липня 2000 року, що підтверджено відповідною розпискою (а. с. 36).

На цій розписці мають місце написи, зроблені позивачем з його особистим підписом, про отримання ним за рахунок боргу: 28 липня 2000 року - 50 грн.; 10 серпня 2002 року -50 грн.; 24 вересня 2004 року -100 грн.; 20 жовтня 2006 року -150 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_8, районний суд, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_7 написав вищезазначену розписку під тиском, будь-яких коштів у борг не брав і ніякої суми боргу позивачу не повертав. У своєму рішенні суд першої інстанції зазначив про те, що у день повернення частини боргу - 20 жовтня 2006 року, відповідач знаходився у службовому відрядженні. Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого права.

Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. При цьому статтею 64 ЦПК України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі.

Частиною 1 ст. 1051 ЦК України встановлено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, однак ОСОБА_7 не повідомляв правоохоронні органи про вчинені щодо нього неправомірні дії при написанні розписки та не звертався до суду з вимогами визнати цю розписку недійсною.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 зазначив, що записи у розписці про повернення боргу зроблені лише позивачем, при цьому суди фактично не дослідили цей письмовий доказ і не з'ясували обставини написання розписки, а саме, чи співпадають дати внесення записів про отримання грошей з датою фактичного отримання грошей у рахунок боргу, при вирішенні цього можливо поставити питання про проведення відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України необхідної експертизи.

Районний суд у порушення ст. ст. 10, 213, 214 ЦПК України не звернув уваги на зазначені обставини, належним чином не перевірив також доводів позивача про те, що посвідчення про відрядження було надано директором ПФ «Альянс» ОСОБА_9, яка є матір'ю відповідача та його законним представником.

Крім того, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в позові і при цьому одночасно зазначаючи про пропущення ОСОБА_8 строку позовної давності, не врахував, що відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України захисту із застосуванням строків позовної давності підлягає лише порушене право, тому висновок суду про відмову з підстав недоведеності позовних вимог та за пропуском строку позовної давності не відповідає вимогам закону.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 16 ЦК України захисту в судовому порядку підлягає порушене право особи, і лише при встановленні цього порушення суд застосовує строк позовної давності. У разі недоведеності порушення цього права в задоволенні позовних вимог слід відмовити по суті.

З огляду на вищевикладене, районний суд не з'ясував, з яких же саме підстав він вважав за необхідне відмовити в позові: по суті за необґрунтованістю позовних вимог чи за пропуском строку позовної давності. На зазначені розбіжності суд апеляційної інстанції уваги не звернув і своїх висновків з цього приводу не зробив.

З огляду на викладене, суд першої інстанції не встановив дійсний характер спірних правовідносин і не надав їм належної оцінки.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 303, 315 ЦПК України в достатньому обсязі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують доводи відповідача, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Враховуючи допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для справи, ухвалені ними рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим, відповідно до ст. 338 ЦПК України такі рішення слід скасувати з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 жовтня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2011 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.