6-49079св13 Про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька - 29.01.2014 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - служба у справах дітей Ужгородського міськвиконкому, про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2013 року,

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, в якому просила визнати безпідставною відмову ОСОБА_4 у згоді на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та надати їй дозвіл без згоди батька ОСОБА_4 на оформлення документів на тимчасовий виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_5 за межі України.

На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що до 06 лютого 2003 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вказала, що з 2003 року їхній син повністю знаходиться на її вихованні та утриманні, а відповідач з часу розірвання шлюбу не цікавиться вихованням дитини.

Позивачка зазначила, що на час звернення до суду із позовом син навчається в Ужгородській лінгвістичній гімназії ім. Т. Г. Шевченка з поглибленим вивченням англійської мови та відвідує секцію плавання, учні вказаної гімназії часто виїжджають на екскурсії за кордон, а вихованці секції на різноманітні змагання, а тому просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 травня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Надано дозвіл ОСОБА_3 без згоди батька ОСОБА_4 на оформлення документів та тимчасовий виїзд неповнолітнього сина ОСОБА_5 за кордон.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 травня 2013 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення ОСОБА_3 на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходили із того, що батько неповнолітнього не піклується про фізичний та духовний розвиток дитини, не надає згоди на оформлення документів для виїзду за кордон, а неповнолітній ОСОБА_5 потребує такої згоди для виїзду за кордон на екскурсії та змагання.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі до 06 лютого 2003 року (а.с. 6).

Від вказаного шлюбу сторони мають неповнолітнього сина - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с. 7).

Із заявленого позивачкою позову вбачається, що відповідач не надає згоди на виїзд неповнолітнього сина за кордон, який необхідний для забезпечення його прав.

Відповідно до положень ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Статтею 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи супроводі осіб, які уповноважені ними.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріального засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років).

За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Згідно із п. 1 п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) , виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із

зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового

проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, на порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України не зазначив у рішенні суду терміну вивезення дитини за кордон та країну, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька, не визначився із правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька без обмеження будь-яким терміном та без зазначення країни, в яку дозволяється виїзд дитини, не врахував, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить вищевказаним нормам матеріального права, які визначають рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, чим фактично позбавив батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовано норми матеріального й процесуального права, досліджувати докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Таким чином, зазначеними положеннями цивільного процесуального законодавства на апеляційний суд покладено обов'язок перевіряти законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановлені судом фактичні обставини і усувати недоліки, допущені судом першої інстанції.

Переглядаючи рішення в апеляційному порядку, апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув, не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, та у межах своїх повноважень не усунув допущених місцевим судом недоліків.

При цьому колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне звернути увагу судів попередніх інстанцій на предмет заявленого позову, оскільки позивачка просила дозволити їй без згоди батька оформити документи для тимчасового виїзду неповнолітнього сина за межі України, а суди зазначили, що предметом спору є надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька за межі України.

За викладених обставин колегія суддів вважає, що рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 травня 2013 року та ухвала апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2013 року підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.