Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Амеліна В.І., Нагорняка В.А.,

Карпенко С.О., Олійник А.С.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування Ѕ частини нежитлового приміщення та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права власності на Ѕ частину нежитлового приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 30 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 19 квітня 2010 року,

У липні 2004 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування Ѕ частини нежитлового приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Позивачка посилалася на те, що з 1995 року вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем. Крім особистих стосунків, їх об'єднували й ділові відносини, оскільки вона займала посаду директора МСП НВА «Екола» і була засновником цього підприємства, а ОСОБА_4 - заступником директора цього підприємства. Скориставшись її довірою, відповідач умовив її придбати для ведення спільної підприємницької діяльності нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та у подальшому подарувати йому Ѕ частку цього приміщення.

31 серпня 1998 року за договором купівлі-продажу вона придбала вказане приміщення та 1 вересня 1998 року подарувала Ѕ частину спірного нежитлове приміщення ОСОБА_4

У подальшому стосунки між ними погіршилися і 8 липня 2004 року він повідомив її письмово про розірвання відносин та відсутність наміру стосовно подальшої співпраці.

Посилаючись на вищевикладені обставини, а також на положення ст. ст. 202, 215, 230 ЦК України, позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 від 1 вересня 1999 року, як такий, що укладений внаслідок обману.

22 листопада 2004 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом про визнання за ним права власності на Ѕ частину нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та заявою про скасування рішення третейського суду від 26 жовтня 2004 року. ОСОБА_4 посилався на те, що за договором дарування від 1 вересня 1998 року ОСОБА_3 подарувала йому Ѕ частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 286 кв.м. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_5 Оскаржуваним рішенням третейського суду від 26 жовтня 2004 року визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину вищезазначеного приміщення, загальною площею 286 кв.м. Відмовлено в задоволенні вимог ОСОБА_3 про визнання договору дарування від 1 вересня 1998 року недійсним.

Вищезазначені позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за ухвалою суду були об'єднані в одне провадження.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Луганська від 30 листопада 2009 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 19 квітня 2010 року, заяву ОСОБА_4 про скасування рішення третейського суду залучено до матеріалів цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору дарування Ѕ частини нежитлового приміщення та роз'яснено ОСОБА_4 його право на оскарження рішення третейського суду у порядку, передбаченому ст. 51 Закону України «Про третейські суди».

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 30 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 19 квітня 2010 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено, визнано недійсним договір дарування Ѕ частини нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 1 вересня 1998 року та посвідчений приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим №2574. В задоволенні вимог ОСОБА_4 відмовлено за необґрунтованістю. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

15 червня 2010 року до Верховного Суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_4 про скасування ухвалених у справі судових рішень з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 листопада 2011 року справа передана на розгляд Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що з 1995 року позивака ОСОБА_3 перебувала з відповідачем у цивільному шлюбі та проживала разом з ним та своїми дітьми за однією адресою, також їх об'єднували ділові стосунки. Позивачка працювала директором МСП НВА «Екола», була засновником підприємства, відповідач працював на цьому ж підприємстві заступником директора.

31 серпня 1998 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 придбала у власність нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

1 вересня 1998 року позивака уклала з відповідачем договір дарування 1/2 частки вказаного приміщення, посвідчений приватним нотаріусом.

У подальшому відповідач та позивачка здійснювали сумісну підприємницьку діяльність, в ході якої відповідач користувався коштами та майном позивачки.

8 липня 2004 року ОСОБА_4 письмово повідомив позивачку про розірвання відносин та відсутність наміру стосовно подальшої співпраці.

Згідно довідки МКП БТІ м. Луганська від 18 грудня 2008 року право власності на нежитлове приміщення за адресою: м. АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_3 - 1/2 частка та за ОСОБА_4 - 1/2 частка.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що договір дарування було укладено під впливом обману.

Однак, з такими висновками судів погодитись не можливо, оскільки їх зроблено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 57 ЦК УРСР 1963 року угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Оскільки правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом, у кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т. ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. Крім того, необхідно довести факт збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.

При цьому відповідно до постанови №3 Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (v0003700-78) зазначалося, що під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.

Згідно положень ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та іцнших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак зазначених вимог закону суди не виконали.

В позовній заяві ОСОБА_3 не вказувала в чому конкретно полягав обман відповідача щодо неї, тобто які відомості, що не відповідали дійсності, були їй повідомлені або ж які обставини, що мали значення для угоди, яка укладається, були замовчувані.

В оскаржуваних судових рішеннях також не зазначені конкретні обставини за яких, з врахуванням наведеного, можливе визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав, встановлених ст. 57 ЦК УРСР 1963 року.

Із змісту позовної заяви, наведених в рішеннях судів обставин випливає, що позивач вказувала на помилкове сприйняття нею предмету укладеного договору та його суттєвих умов.

Вказане може тягти за собою визнання оспорюваного правочину недійсним відповідно до ст. 56 ЦК УРСР 1963 року.

Неповне з'ясування судами обставин, на які позивач посилалася в обґрунтування заявлених вимог призвело до неправильного визначення відповідно до цих правовідносин, і як наслідок помилкового застосування норми матеріального права, яка регулює такі правовідносини.

Вказані порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, тому ухвалені у справі рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 30 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 19 квітня 2010 року скасувати, справи направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.