6-688св12 Про визнання недійсними договорів іпотеки, купівлі-продажу житлового будинку та виключення житлового будинку з акта опису й арешту майна - 25.04.2012 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Мукачево в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Райфайзен Банк Аваль», ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи - орган опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради, приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, комунального підприємства «Мукачівське МБТІ та ЕО», про визнання недійсними договорів іпотеки, купівлі - продажу житлового будинку, виключення житлового будинку з акту опису й арешту майна; за позовом прокурора м. Мукачево в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_5, треті особи орган опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради, ОСОБА_9, приватні нотаріуси Мукачівського міського нотаріального округу ОСОБА_6, ОСОБА_10, державний нотаріус Мукачівської державної нотаріальної контори Гітик Ольги Василівни, про визнання недійсними договорів купівлі - продажу житлового будинку за касаційними скаргами заступника прокурора Закарпатської області та ОСОБА_9 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 квітня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 30 листопада 2011 року,

У квітні 2010 року прокурор м. Мукачево в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору іпотеки та виключення житлового будинку з акту опису й арешту майна боржника ОСОБА_4

Прокурор вказував на те, що 22 жовтня 2007 року між ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, з метою забезпечення якого укладено іпотечний договір будинку по АДРЕСА_1, в якому постійно проживають малолітні: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Посилаючись на те, що договір іпотеки було укладено без згоди органів опіки і піклування, тому він є нікчемним і на підставі ст. 224 ЦК України, просив визнати його недійсним, також прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаного житлового будинку, укладеного 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилаючись на те, що цей договір купівлі-продажу укладений з метою отримання ОСОБА_4 кредиту під заставу будинку та без мети у подальшому здійснювати платежі по кредитному рахунку; посилався на ст. ст. 215, 234 ЦК України.

У лютому 2011 року прокурор м. Мукачево в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі - продажу вказаного житлового будинку від 10 червня 2005 року, від 21 вересня 2006 року, від 21 вересня 2006 року, від 9 вересня 2007 року згідно з якими житловий будинок передавався відповідно один одному та без згоди дружини ОСОБА_12 - ОСОБА_13

Прокурор посилався на те, що відчуження будинку відбулось внаслідок вчинення шахрайських дій, а договори укладені без згоди органів опіки і піклування.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 березня 2011 року вказані вище позови прокурора м. Мукачево об'єднано в одне провадження.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 30 листопада 2011 року, у задоволенні позовів прокурора відмовлено.

У касаційних скаргах заступник прокурора та ОСОБА_9 просять скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, й задовольнити позови прокурора.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорені договори купівлі-продажу та іпотеки укладені відповідно до вимог цивільного законодавства України; малолітні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були дітьми ОСОБА_12, а були його онуками, а, відтак, суди обох інстанції дійшли висновку, що дозвіл органу опіки і піклування на укладення правочинів законодавством не вимагається. Також суди вказали на те, що позивачем не доведено вчинення ОСОБА_12 правочину з мотивів фіктивності, оскільки вони були реальними.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Звертаючись до суду з вимогами визнати недійсними договори іпотеки та купівлі-продажу, прокурор посилався на те, що ці договори було укладено без отримання дозволу органу опіки та піклування, хоча укладення договорів купівлі-продажу та іпотеки нерухомого майна позбавляє малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права користування житлом, а також без згоди дружини ОСОБА_12 - ОСОБА_13, чим порушені вимоги ст. 368 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що попередня згода органу опіки та піклування при укладенні договорів купівлі-продажу домоволодіння між ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а також при укладенні договору іпотеки ОСОБА_4 з банком не потребувалася, оскільки дані особи не мали жодних прав і обов'язків стосовно неповнолітніх; неповнолітні діти не були членами сім'ї названих осіб.

Проте з такими твердженнями погодитись неможна.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» передбачено, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону (2623-15) .

Тобто, з набранням чинності цього Закону (2623-15) , вимога щодо необхідності отримання попередньої згоди органів опіки та піклування для вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування яким мають діти, стосується не тільки батьків або осіб, що їх замінюють, а всіх осіб, які збираються укладати такі правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 224 ЦК України у разі, якщо правочин вчинений без дозволу органу опіки та піклування, він є нікчемним.

Посилаючись на неправомірність посилання на Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (2623-15) , суди не врахували тієї обставини, що договори купівлі-продажу домоволодіння від 21 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, від 9 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, від 19 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, а також договір іпотеки укладались вже після набрання чинності цього Закону (2623-15) (після 1 січня 2006 року). Відтак, Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (2623-15) підлягав обов'язковому застосуванню при встановленні правомірності укладення оспорених договорів.

Суд апеляційної інстанції вказав на те, що до 1 січня 2006 року згода органів опіки та піклування на відчуження нерухомого майна необхідна була лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) майна, що відчужується.

Однак, такі висновки є хибними, оскільки одним із правочинів, які не можуть вчинятися без дозволу органів опіки та піклування, відповідно до ст. 177 СК України є відмова від майнових прав дитини, до яких належить і право користування жилим приміщенням.

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно зі статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Малолітні діти (на час укладення спірних договорів) проживали та проживають у будинку по АДРЕСА_1 разом з матір'ю, яка зареєстрована у цьому будинку. Тому малолітні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають право на користування житлом відповідно до закону. У зв'язку з цим, зокрема, при укладені договору іпотеки, суд не дав оцінки тому, чи не порушено Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (2623-15) .

У порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд першої інстанції, а апеляційний суд також і у порушення ст. 315 ЦПК України належним чином не оцінили подані суду докази, не встановили фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи; не перевірили, чи дійсно покупці будинку - ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - здійснили усі дії щодо набуття права власності на придбаний спірний будинок, чи зареєструвалися в ньому, чи вселилися до нього перед продажем наступним покупцям; чи не порушені цими договорами права малолітніх дітей.

Крім того, вирішуючи спір, в якому заявлена вимога про визнання недійсними п'ятьох договорів купівлі-продажу одного й того самого житлового будинку суди не звернули уваги на те, чи є малолітній позивач стороною цих договорів; чи можливий такий спосіб захисту, чи можливо застосування наслідків передбачених ст. 216 ЦК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.