Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Маринчак Н.Є., Цвіркуна Ю.І.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Долинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області

на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2014 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2015 року

у справі № 809/799/14

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3

до Долинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень,

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі - Підприємець) звернулась в суд з позовом до Долинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області(далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень від 05 листопада 2013 року №№ 0001481701, 0001471701, 0001491701, 0001501701.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2015 року, позов задоволено: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 05 листопада 2013 року №№ 0001481701, 0001471701, 0001491701, 0001501701.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відхилення касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено перевірку Підприємця, за результатами якої складено акт від 15 жовтня 2013 року № 894/172/1259905884, згідно з яким позивачем порушено вимоги :

- частин 1, 5 статті 203, частин 1, 2 ст. 215, ч.1 ст. 216, статей 228, 626, 629, 650, 655, 658, 662 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, здійснення операцій на підставі нікчемних правочинів, прийняття до виконання документів на операції, що порушують публічний порядок і, відповідно, суперечать законодавчим та нормативним актам;

- пунктів 177.2, 177.4 статті 177 Податкового кодексу України (далі - ПК), в результаті чого завищено витрати за 2011 рік в сумі 66 666,70 грн., що призвело до несплати до бюджету податку на доходи фізичних осіб за цей рік в сумі 10 000,01 грн.;

- пунктів 198.3, 198.6 статті 198, статті 201 ПК, в результаті чого завищено податковий кредит на суму 13 333,34 грн., в т.ч. за грудень 2011 року в розмірі 4 166,67грн. та за березень 2012 року - 9 166,67 грн., що призвело до заниження податку на додану вартість в сумі 3 897 грн.

Висновки відповідача про порушення позивачем названих норм ґрунтуються на тому, що Підприємець безпідставно включив до податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшив оподатковуваний дохід по взаємовідносинам з ТОВ "Інтеграл Ай Ті" оскільки, на думку Інспекції, операції із наведеним суб'єктом господарювання фактично не здійснювалися.

На підставі акта відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 05 листопада 2013 року:

- № 0001481701, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб в розмірі 15 000,02 грн. (основний платіж 10000,01грн, штрафні (фінансові) санкції (штрафи) 5 000,01 грн.);

- № 0001471701, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 5 845,50 грн. (основний платіж 3897 грн., штрафні (фінансові) санкції (штрафи) 1948,50 грн.);

- № 0001491701, яким Товариству зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість за грудень 2011 року в розмірі 270 грн.;

- № 0001501701, яким Товариству зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість за березень 2012 року в розмірі 9 167грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач обґрунтовано включив до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість та зменшив оподатковуваний дохід за результатами операцій зі спірним контрагентом, оскільки фактичне надання послуг підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів погоджується з такими висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 Податкового кодексу України. Так, згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (996-14) .

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України (2755-17) .

Стаття 177 ПК регулює оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування.

Об'єктом оподаткування, згідно з пунктом 177.2 цієї статті, є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.

До переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу (пункт 177.4 статті 177 ПК).

За змістом пунктів 138.1, 138.2 ст.138 розділу ІІІ ПК (2755-17) витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування складаються, зокрема, із витрат операційної діяльності. У пп.138.1.1 цієї ж статті визначено, що такі витрати включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 ст.140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку. Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК передбачено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Так, за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 ПК не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Встановлюючи обставини правомірності/неправомірності відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та ТОВ "Інтеграл Ай Ті" укладено договори про надання маркетингових послуг та про надання бухгалтерських послуг.

Як свідчать наявні у матеріалах справи акти виконаних робіт, контрагентом позивача здійснювались роботи щодо надання бухгалтерських послуг, що полягали в аналізі, обробці і перевірці первинної документації, перевірці нарахування податків, перевірці ведення касової книги, обліку основних засобів, обліку товарно-матеріальних цінностей, перевірка документів за змінами чинного податкового, фінансового та іншого законодавства, отримання усних консультацій, дослідження кон'юнктури ринку цементу.

На підтвердження фактичного виконання послуг вказаним суб'єктом господарювання позивачем надано копії податкових накладних, актів виконаних робіт, матеріалів досліджень (контакти компаній що займаються добуванням природного каменю, контакти щебеневих кар'єрів у Рівненській, Закарпатській областях із зазначенням інформації про асортимент продукції, її ціни, якісних показників, наявності станцій навантаження та наявності власного транспорту), розрахунків цін на продукцію, контактних даних металобаз та покупців сипучих матеріалів із узагальненням інформації.

На підтвердження факту оплати наданих послуг позивачем долучено відповідні копії квитанцій до прибуткових касових ордерів.

З огляду на те, що основними видами діяльності позивача є діяльність посередників у торгівлі деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами отримання названих послуг пов'язане з господарською діяльності Підприємця.

На підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про документальне підтвердження фактичного здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, що призвело до реальних змін майнового стану платника податків.

Оскільки наявні у матеріалах справи докази підтверджують реальність господарських операцій позивача з його контрагентом та підтверджують рух активів у процесі здійснення господарської діяльності, на підставі отриманих податкових накладних та інших первинних документів Товариство обґрунтовано віднесло суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Інспекція під час судового розгляду посилалась на результати розслідування кримінального провадження, в ході яких встановлено, що директор контрагента позивача ОСОБА_5 не причетний до господарської діяльності ТОВ "Інтеграл Ай Ті".

Дійсно, згідно з позицією Верховного Суду України, викладеної ним, зокрема, у постанові від 05 березня 2012 року у справі за позовом ТОВ "Нафта" до Шосткинської МДПІ Сумської області про визнання висновків перевірки неправомірними, визнання чинним договору, скасування податкових повідомлень-рішень, а також у постанові від 22 вересня 2015 року у справі за позовом ТОВ "Фоззі-Фуд" до ДПІ у Києво-Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у Київській області про скасування податкових повідомлень-рішень) документи, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, що виключає можливість формування даних податкового обліку на підставі таких документів.

Згідно з частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Втім, у даному разі Інспекцією не доведено ані факту порушення кримінального провадженні, ані підписання документів від ТОВ "Інтеграл Ай Ті" особами, які заперечують свою участь у створенні та діяльності підприємства, позаяк документів правоохоронних органів про порушення кримінального провадження, результатів почеркознавчої експертизи з категоричними висновками про неавтентичність проставлених підписів на поданих Підприємцем первинних документах відповідачем не представлено, як і не надано самих пояснень ОСОБА_5

До того ж, як свідчить акт перевірки, ОСОБА_5 не вказував на те, що він не підписував документи від імені ТОВ "Інтеграл Ай Ті", а повідомив лише про відсутність у нього навичок у веденні бухгалтерського обліку, відсутність вищої освіти, відсутність навичок заповнення податкової звітності та в силу наданого статтею 63 Конституції України права, відмовився давати показання або пояснення. Відмова надавати пояснення є конституційним правом осіб і не свідчить сама по собі про не здійснення робіт позивачу, адже фактичне виконання робіт підтверджується належними та допустимим доказами, які містяться в матеріалах справи.

Слід відмітити, що неперебування контрагента за адресою, вказаною в установчих документах, не суперечить податковому законодавству, не виключає можливості провадження ним фактичної господарської діяльності за іншою адресою та за наявності доказів, які підтверджують здійснення робіт, не є ознакою безтоварності господарської операції.

У комерційній діяльності виконання поставок товарів, робіт, послуг не завжди вимагає наявності власних основних та транспортних засобів, значної кількості персоналу; звичаями ділового обороту встановлені й інші можливості залучення матеріальних ресурсів без реєстрації в уповноважених органах (як-от - на умовах оренди, найму за цивільними договорами тощо).

Факт ненадання контрагентом підтверджуючих здійснення господарських операцій документів свідчить про порушення податкової дисципліни саме цим суб'єктом господарювання, за що позивач, в силу положень статті 61 Конституції України, не може нести відповідальності. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив:

" 70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов'язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов'язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1".

Подібну позицію висловив і Верховний Суд України, який у постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) дійшов висновку, що "у разі невиконання контрагентом зобов'язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту".

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі "Федорченко та Лозенко проти України", відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумними сумнівом". Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.".

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За наведених обставин касаційна скарга підлягає відхиленню.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Долинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області відхилити, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2014 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.