Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Савченко В.О., Умнової О.В.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа – орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання права користування жилим приміщення та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа – СГІРФО Личаківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області, про усунення перешкод у користуванні житлом і знаття з реєстрації за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 - на рішення апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2011 року,

У жовтні 2010 року ОСОБА_1 у своїх інтересах та в інтересах малолітньої дочки – ОСОБА_2 - звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що після реєстрації у липні 2005 року шлюбу із сином відповідача – ОСОБА_5 – стала проживати у належній відповідачу квартирі АДРЕСА_1 та з його згоди, у грудні 2005 року народилася дочка – ОСОБА_2 Також вони зареєстрували своє місце проживання у цій квартирі. Проте з червня 2010 року у зв’язку із погіршенням подружніх відносин вони припинили спільне проживання із сином відповідача і дочка стала проживати в її батьків. У вересні 2010 року шлюб було розірвано і батько її колишнього чоловіка – відповідач ОСОБА_3 – змінив замки на дверях і перешкоджає їй користуватися житлом. Вважаючи, що з припиненням сімейних відносин вона не позбавляється права на користування жилим приміщенням, позивачка просила про задоволення позову.

У лютому 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище зустрічним позовом, посилався на те, що є власником спірної квартири і в період її шлюбних відносин з його сином – ОСОБА_5 – він дозволив їм проживати та зареєструватися в квартирі. Проте після розірвання шлюбу їхнє спільне проживання та сімейні відносини припинились, ОСОБА_1 не була і не є членом її сім’ї, договір житлового найму з ним вона не уклала, тому, захищаючи своє право власності, передбачене ст. 383, 391 ЦК України, на розпорядження, користування своїм майном, ОСОБА_3 просив про задоволення позову.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 8 квітня 2011 року у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2011 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові ОСОБА_1 скасовано та її позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та її малолітньою дочкою – ОСОБА_2 – право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1, їм усунено перешкоди у користуванні цією квартирою, вселено у квартиру та зобов’язано ОСОБА_3 не чинити їм перешкод у користуванні квартирою. У решті – рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 – ОСОБА_4 - просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 не оскаржуються, тому в силу ст. 335 ЦПК України вони не переглядаються.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що вона не є членом сім’ї відповідача, батька її колишнього чоловіка, який на час пред’явлення позову в квартирі не проживав, договору житлового найму, як це передбачено ч. 4 ст. 156 ЖК України, між ними немає, тому власник житла має право на реалізацію своїх прав власності і підстави для визнання за позивачкою права користуватися чужою власністю відсутні.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до положень ст. ст. 64, 156, 157 ЖК України позивачка, яка була вселена до спірного житла членом сім’ї власника (її колишнім чоловіком – сином відповідача) та зі згоди відповідача, може бути виселена лише при наявності підстав, передбачених ст. 116 ЖК України, тому вона набула права користування спірним житлом, незалежно від того, що припинила сімейні відносини з чоловіком, сином власника житла.

Проте з висновком апеляційного суду погодитись не можна, виходячи з такого.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_5- колишні подружжя, які зі згоди власника квартири АДРЕСА_1 – ОСОБА_3 (батька ОСОБА_5) – поселились для спільного проживання у квартирі. У вересні 2010 року їх шлюб розірвано, ОСОБА_5 перестав проживати у квартирі, а колишній невістці – позивачці ОСОБА_1– власник квартири чинить перешкоди у користуванні квартирою, посилаючись на захист права власності. Конституцією України (254к/96-ВР) (ст. 41) та ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти. Користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Права власника житлового будинку чи квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпорядження своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ст. 405 ЦК України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квратирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Аналіз змісту зазначених правових норм свідчить про те, що право члена сім’ї власника будинку (квартири) на користування цим житлом існує лише при наявності у власника права власності на це майно.

Отже, колегія суддів приходить до висновку про те, що право члена сім’ї власника будинку (квартири) на користування цим житлом та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на це майно, а, відтак, припинення права власності особи на це житло припиняє право членів її сім’ї на користування цим будинком (квартирою).

Установивши, що ОСОБА_1 була вселена у спірну квартиру для спільного проживання із чоловіком ОСОБА_5, який не був власником квартири, а після припинення шлюбних відносин вони спільно не проживають і її колишній чоловік не має права на квартиру, а ОСОБА_1 не була і не є членом сім’ї власника квартири - ОСОБА_3, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що права членів сім’ї власника квартири на об’єкт власності є похідним від прав самого власника.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, його висновків не спростував, допустився помилок у застосуванні на вірному тлумаченні норм матеріального права, помилково вважаючи, що права позивачки порушені. При цьому не звернув уваги на те, що ч. 4 ст. 156 ЖК України передбачає збереження права користування житлом лише для членів сім’ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку (квартири), а ОСОБА_2 не була і не є членом сім’ї батька її колишнього чоловіка – ОСОБА_3 Ці висновки не є порушенням ст. 47 Конституції України чи ст. 9 ЖК України, оскільки право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.

Застосування апеляційним судом ст. 64 ЖК України до правовідносин сторін є помилковим, оскільки правове становище членів сім’ї власника житла визначене ст. 156 ЖК України і на них не поширюється дія ст. 64 ЖК України, так як члени сім’ї власника житла не можуть користуватися тими самими правами, які надаються членам сім’ї наймача.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним й обґрунтованим та відповідно до положень ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 - задовольнити.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2011 року скасувати та залишити в силі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 8 квітня 2011 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.