Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В. О.,

суддів: Ізмайлової Т. Л., Мостової Г. І.,

Наумчука М. І., Остапчука Д.О.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_5, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2011 року, у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_21, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_22, Головне управління юстиції у м. Києві про визнання договору дарування недійсним, визнання укладеним договору купівлі-продажу та визнання права власності,

У грудні 2006 року ОСОБА_5 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16., ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, приватний нотаріус Київськогоміського нотаріального округу ОСОБА_21, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_22, Головне управління юстиції у м. Києві, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив: визнати недійсним договір дарування ј частини житлового будинку АДРЕСА_2 укладений 21 жовтня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6; визнати укладеним 21 жовтня 2004 року договір купівлі-продажу ј частини житлового будинку АДРЕСА_2 визнати за ОСОБА_5 право власності на ј частину вказаного будинку; визнати договір купівлі-продажу квартир № АДРЕСА_1 від 19 квітня 2004 року, укладений між ОСОБА_19, ОСОБА_20, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах своєї малолітньої доньки – ОСОБА_23 та ОСОБА_6, недійсним у частині покупця та перевести права покупця на ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_1; визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 18 червня 2004 року недійсним у частині покупця та перевести права покупця на ОСОБА_5; визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Посилався на те, що з грудня 2003 року перебував із відповідачами в дружніх стосунках і погодився на їхню пропозицію вкласти кошти в придбання нерухомості в м. Києві, її ремонт та продаж із наступним поділом прибутку. Їх відносини будувалися на довірі без укладення будь-яких угод. Указані спірні приміщення були придбані відповідачами на їх імена виключно за його кошти, а тому просив задовольнити його позовні вимоги.

У подальшому після скасування ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02 грудня 2009 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 січня 2008 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20 березня 2008 року та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, позивач змінив підстави позову і заявлені вимоги до відповідачів та просив: визнати недійсним договір дарування 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2, укладений 21 жовтня 2004 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6; визнати укладеним 21 жовтня 2004 року договір купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/4 частину вказаного будинку; визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_5 право власності на квартиру АДРЕСА_2.

В обґрунтування позовних вимог в остаточному вигляді про визнання за ним права власності на спірні приміщення позивач посилався на те, що між ним та ОСОБА_6, ОСОБА_7 в усній формі було укладено договір комісії, відповідно до якого останні зобов’язувалися за згодою та дорученням позивача за плату вчинити декілька правочинів від свого імені, але за рахунок позивача. Суть цих правочинів зводилася до купівлі, проведення ремонтних робіт за кошти позивача та подальшого продажу спірних об’єктів нерухомості. Прибуток, за домовленістю сторін, мав ділитися порівну між сторонами угоди, як комісійна плата. На виконання цієї домовленості позивач перерахував на особистий рахунок відповідачу ОСОБА_7 грошові кошти на загальну суму 632 000 доларів США і на ці кошти відповідачами було придбано спірне нерухоме майно .

З урахуванням наведеного просив задовольнити позов.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2011 року, в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, діючи в інтересах ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Зазначає, що суди, відмовляючи в позові не дали належної оцінки доказам на підтвердження його вимог, зокрема щодо доведеності права як комітента на майно придбане комісіонерами – відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_7.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2 та визнання укладеним договору купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив із того, що позивач у суді не довів обставин про те, що оспорюваний договір дарування було вчинено для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу зазначеної нерухомості.

Такі висновки ґрунтуються на законі та відповідають встановленим фактам.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частини може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

За змістом вказаних норм не може підверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді зчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді шпили.

Згідно із ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно у дарунок у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до оспорюваного договору дарування від 21 жовтня 2004 року ОСОБА_8 подарував, а ОСОБА_24 прийняла у дар 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_2

Вважаючи вказаний договір удаваним правочином, позивач посилався на те, що насправді сторони мали на меті укласти договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна.

В той же час, для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.

Оскільки, позивач не був стороною вказаного договору, а матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження наміру ОСОБА_6 та ОСОБА_8 укласти саме договір купівлі-продажу 1/4 частини спірного будинку та доказів, які б свідчили про досягнення між сторонами угоди з усіх істотних умов такого договору купівлі-продажу, а також того, що умовою оспорюваного договору була сплата відповідних коштів, то суд першої інстанції у цій частині позову ухвалив обґрунтоване рішення про відмову у позові.

Вирішуючи спір у частині позовних вимог про визнання права власності на інші спірні приміщення, про які вказує позивач, слід зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 08 червня 2004 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2

Обґрунтовуючи позов у частині визнання права власності на спірні приміщення позивач, посилаючись на приписи ст. 1018 ЦК України, зазначав, що між ним та ОСОБА_6, ОСОБА_7 в усній формі було укладено договір комісії, відповідно до якого ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (комісіонери) зобов’язувалися за згодою та дорученням ОСОБА_5 (комітента) за плату вчинити декілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.

Відповідно до ст. 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку з значенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії (ч. 1 ст. 1012 ЦК України).

Частиною третьою ст. 1012 ЦК України передбачено, що істотними умовами договору комісії за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Будь-яких доказів укладення між сторонами договору комісії позивачем не подано.

Матеріали справи не містять і доказів на підтвердження наміру ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ОСОБА_7 укласти договір комісії та доказів, які б свідчили про досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов такого договору комісії.

Про інший характер правовідносин, які виникли між сторонами, свідчить і зміст первісної позовної заяви ОСОБА_5 поданої до Печерського районного суду м. Києва у грудні 2006 року.

Фінансові документи, а саме виписки з АКБ "ТАС-Комерцбанку" по особовому рахунку ОСОБА_7 та матеріали кримінальних справ (№ 10-12738 порушеної 19 жовтня 2005 року прокурором Шевченківського району м. Києва та від 14 грудня 2005 року порушеної слідчим Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві), на які посилався заявник в касаційні скарзі не свідчать про укладення між сторонами договору комісії.

Наявні в матеріалах кримінальної справи пояснення сторін у справі з урахуванням підстав заявленого позову, правового значення не мають.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги про неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права безпідставні.

У відповідності до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відхилення касаційної скарги і залишення рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду без змін.

Керуючись ст.ст. 335, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_5, відхилити, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2011 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.